Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Єдине, що тепер можна стверджувати майже достеменно після замаху на його життя, то це те, що про щось із планів Зорія дізналися ті, кому знати було «не положено». Але як? У Ярузі Богдан Данилович був упевнений як у собі самому. Людина Зорія, яка мала виконати головну роль у його грі, теж поки що не викликала сумніву. Прийти до влади в цій країні не так і складно, якщо подивитися на тих, які вже побували у ній чи перебувають там нині. І ця людина ось-ось мала досягти найвищих владних вершин. Файлов? Мордували, щось дізналися, а потім убили? Але Файлова Зорій використовував майже всліпу, не втаємничуючи його в свої істинні плани. Тоді яким чином комусь стало відомо таке, що змусило піти на ризик і спробувати прибрати Зорія?
Він намагався зв’язати кінці з кінцями, аналізував факти, висував припущення, згадував деталі розмов, зустрічей, подій, але відповіді поки що не знаходив. Усе ж залишалося тільки констатувати: і зовнішнє спостереження, яке останнім часом не залишало його в спокої майже цілодобово, і прослуховування його телефонів та розмов у кабінеті, в чому він був упевнений на всі сто відсотків, і попередження Шершуна про розмову з головою СБУ Беруном, що свідчило про наявність у нього якоїсь інформації щодо Зорія — усе це лише підтверджувало найнеприємніше і найнебезпечніше. Саме сукупність цих усіх фактів спонукала полковника зробити незаперечний висновок: треба не лише спішити діяти, а й робити задумане сміливо, без сумнівів і хитань, не звертаючи уваги на розчарування і навіть утрати.
Надворі травень, весна була хоч і ранньою, але майже місяць не дощило. Зерно й насіння, що посіяли рано, вже зійшло, а хто хоч на день запізнився й кинув його в суху землю — сходів не мав. Зерно проростати не квапилось, але сиди відбуяли без звичних для періоду цвітіння дощів і похолодань.
Увечері Богдан Данилович сидів під своєю улюбленою вишнею й дивився на повний місяць, який у безхмар’ї висів величезною тарілкою і здавався таким близьким-близьким, що без телескопа чи бінокля було видно величезні кратери.
Чи гори. А може, моря.
Але, мабуть, відповідно до настрою, цей вечір здавався Богдану не весняним, а серпневим. Зорію завжди чомусь здавалося, що серпень — це вже осінь. Ця пора року йому подобалася. Полковник згадав, як наприкінці літа він саме в такі вечори любив дивитися на небо, де безліч зірок, і поглядав на землю такий самий, як сьогодні, місяць — чистий-чистий, якийсь рідний-рідний. Але… замість весняного оптимізму, що був завжди в цей час притаманний характерові й поведінці Богдана Даниловича, йому стало сумно й самотньо. Цей стан полковник відчував дедалі частіше й частіше. Він боявся, що це старість. Або просто так нині вишикувалися зірки. Ті, що зараз де-не-де розкидані по небу.
Ні, це не серпневе небо. І не осіннє. Але чому ж тоді якийсь незрозумілий настрій? Невже лише тому, що він оце сидить тут, у себе на дачі, зализує рани й поки що не має змоги активно робити своє діло, яке без нього стоїть на місці?
Причиною цього все-таки, безперечно, є згадка про ту зустріч… Зорія не дивувало, що саме тут, на дачі, на нього напливли спомини. Коли ще в Богдана останнім часом таке траплялося, щоб він просто міг ось так посидіти й, нічого не роблячи, подумати, помріяти, згадати?..
Скільки ж минуло років? Тридцять? Рівно тридцять років не бачилися, не говорили віч-на-віч. Лише телефоном. Стільки було пережито-передумано! Якою ж буде ця зустріч через цілу вічність? Що скажуть одне одному? А в уяві — той незабутній останній вечір. Легкий юнацький поцілунок, рум’янець, ніяковість, наче щойно скоєно злочин проти людства. І потім — усе життя таємна любов. Любов до нестями, до болю, до нудоти в животі від якогось вселенського страху вже ніколи не побачитися, ніколи не зазирнути в ті бездонні, чисті, як вода в лісових озерцях, очі, не торкнутися губами тих губ з дитячою припухлістю. Якою там дитячою! Вона була вже вся в соку; саме губи про це кричали, а не лише повні дівочі груди, від яких ось-ось мала б луснути благенька біла сорочечка. Сімнадцять років — і така незвична, як на наш час, цнотливість!
Коли Богдан дізнався, що вийшла заміж і народила первістку, — не вірилося, що вона здатна на «це!». Як же, хто посмів? Як вона могла перед кимось навіть роздягнутися, не те що… Картини в уяві змінювали одна одну. Богдан страждав, він так страждав, наче його зґвалтували, як це, розповідають, роблять зеки в тюрмі. Йому було фізично боляче. Фізично. А душа? А серце? Йому здавалося, що він ходить межи людей, розмовляє з ними, спілкується — а всі бачать, як із нього крапає кров.