Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
А потім було хлипання. Можливо, від перспективи тут-таки завагітніти, бо саме настав найкращий період для зачаття. Хоча про те, мабуть, думалося в останню чергу. Жити, може, залишилося кілька місяців, чи місяць, або й тиждень, чи півдня. Не думалося про небезпеку, не хотілося думати про завтрашній день. Сьогодні, зараз, цієї миті для Гані був Микола, лише він, і нікого більше. Ні ОУН, ні УПА, ні України.
А для Миколи, окрім Гані, що посопувала у нього на руці, була ще… Ганнуся.
Ганнуся… Вона не його. Він — не її. Але лежала поруч в уявленні саме вона. А реальне механічне тертя до щему й болю в паху й у колінах більше нагадувало злиття двох зголоднілих на злучку, сп’янілих від запаху тічки собак, які не звертали уваги на оточення. І фонтани животворного білка потрапляли на ґрунт удобрений, але не жаданий.
Згасла свічка схороняла таїну виразу обличчя, заплющені очі тримали в уяві образ Ганнусі…
… Знову вив вовк. Ганя стукала по клавішах друкарської машинки. Після тієї першої ночі минуло понад два місяці. Ганя йому обридла. Її молоді груди, що навіть через грубу вовняну кофтину стирчали великими сосками, збуджуючись навіть від його погляду, Миколу вже не бентежили. Вихована в суворих умовах сімейного домострою, де батько був не лише годувальником і наставником, а й пастирем та екзекутором, Ганя не в претензії. Переживала мовчки, надіючись на їхню самотність у схроні, чекала з нетерпінням того часу, коли йому знову захочеться її тіла. Щовечора вона швидко полоскалася в холодній воді й виходила з піднятим подолом з-за брудної ганчірки, та її погляд впирався в його спину.
Вовк завивав».
7
Богдан Зорій нині не міг пояснити, чому він після того, як з’їв яблуко, яке йому вранці, випроводжаючи на роботу, сунула в руку Надія, не викинув качан, а поклав його до кишені. При цьому Богдан Данилович зазвичай любив згризати плід до хвостика, разом з ядерцями й навіть гузкою, а цього разу лише пройшовся, наче по екватору, навколо соковитої кульки. То було минулорічне яблуко, майже без смаку, можливо, імпортне. Таких яблук, та й узагалі фруктів, тепер в Україні валом. Влада довела власне сільське господарство до ручки: не те що вирощування яблук, яких раніше в країні було повно, а все господарство занепадало, чахло, конало. Натомість імпортним непотребом завалено всі базари й магазини. Богданові аж запахло раннім яблуком — білим наливом — найкращим у світі сортом. У дитинстві тягали їх у пазухах з колгоспного саду кілограмами, не миючи, об’їдалися від пуза.
Зараз, лежачи на землі й трохи очунявши, він понишпорив по всіх закутках свого одягу і знайшов цей чималенький огризок, перемішаний з крихтами, піском, якимись ворсинами та іншим сміттям, що зазвичай є в кишенях більшості нормальних людей. Він вкинув знайдений качан у рот, розгриз, розжував і… проковтнув.
Може, саме це його врятувало. Та ще вода: він зробив кілька ковтків просто з брудної калюжі. Підвестися не мав сил — так усе боліло. Зорій не знав, скільки він у цьому лісі пролежав, і не розумів, де опинився. Коли нарешті опритомнів, пам’ять поступово повертала Богдана Даниловича на початок кадрів того страшного кіно, у реальність якого повірити важко.
Двері під’їзду його будинку на вулиці Тимошенка на Оболоні, звична напівтемрява коридору, що веде до ліфта, раптовий страшенний біль у голові, проблиск відчуття руху й звук двигуна. Потім знову якісь просвітління, люди, обличчя, запитання, крики — й знову біль, біль, біль…
Крім цих уривків Богдан Данилович поки що не міг нічого згадати. Але він уже усвідомлював: його жорстоко побито. І те, що він живий, можна розцінювати по-різному: і як недогляд, і як навмисне попередження.
Зорій мимоволі згадав побитих невідомими особами олігархів — Назарова, Бойченка та Клютова. Вони мали вигляд не кращий, та й боліло їм, мабуть, не менше. Кожний порух віддавався нестерпним болем у всьому тілі, та водночас, можливо, саме від болю поволі прояснювалося в його голові.
Ні, коли він усе ж залишився живим, то тепер його ніщо не здолає. Зорій знає: у нього сил у резерві ще стільки, скільки треба для того, щоб вибратися з цього незнайомого місця, знайти свій дім, прийти до тями, вичухатися і… помститися. Качан від яблука робив своє діло, на допомогу прийшла й трава, здається, пирій, якою полковник набив рота й попри нестерпний біль у щелепах жував.
Полковник був певен, уже нічого гіршого з ним не трапиться. Принаймні зараз. Він вірив у свою долю. Він вірив у своє призначення. А ще більше Богдан Данилович вірив у того самого Янгола, свого улюбленого й вірного Янгола, на якого він надіявся завжди, а останнім часом — дедалі більше й більше. Адже іноді з незрозумілих причин полковник ні сіло ні впало йшов не тією дорогою, якою хотів іти спочатку і якою, здавалося, йти ближче, зручніше та безпечніше, а звертав на іншу. А на тій дорозі, куди не пішов, потім відбувалися якісь не зовсім приємні, а то й страшні події.