Звіяні вітром. Кн.1

Отож ніхто особливо не тривожився. Зрештою, Долтон був аж ген де, біля самого кордону з Теннессі. А в Теннессі бої тривали вже три роки, і люди давно призвичаїлись до думки, що цей штат — відлегле поле битви, майже так само далеке від них, як Вірджинія або долина Міссісіпі. Крім того, між Атлантою і янкі стояв Бувалець Джо зі своїми солдатами, а кожен же знав, що тепер, коли не стало Непоборного Джексона, у південців не було, кращого полководця за Джонстона — якщо, звісно, не рахувати самого генерала Лі.

Думку місцевого громадянства підсумував одного теплого травневого вечера доктор Мід на веранді у тітоньки Туп, заявивши, що Атланті нема чого боятися, бо військо генерала Джонстона у горах — це неприступний бастіон. Слухачі його,— що тихенько поколихувались у кріслах-гойдалках, дивлячись, як перші цього року світлячки немов чаром яким постають у присмерку,— думали про лікареву мову по-всякому, оскільки в кожного з них тяжів свій клопіт на серці. Місіс Мід, рука якої лежала на Філових плечах, сподівалася, що чоловік її має рацію. Вона ж розуміла: якщо війна наблизиться до їхніх околиць, Філ муситиме піти на фронт. Він уже мав шістнадцять років і був зарахований до внутрішньої гвардії. Фенні Елсінг — бліда й змізерніла після Геттісберга, не могла й досі, хоч минуло вже кілька місяців, прогнати від себе страшну картину, породжену збудженою уявою, ж лейтенант Даллас Маклюр помирає на тряскому возі, що його тягнуть під дощем воли під час довготривалого моторошного відступу до Меріленду.

Капітанові Kepi Ешберну знов дошкуляла ушкоджена рука і, крім того, йому прикро було усвідомлювати безуспішність свого залицяння до Скарлет. Справа ця загальмувалася, відколи прийшла звістка, що Ешлі Вілкс у полоні, хоч самому капітанові і невтямки було, який між цими двома явищами зв’язок. Скарлет же й Мелані зверталися думками до Ешлі мало не щохвилини, коли їх не позбавляли цієї можливості хатні клопоти або необхідність підтримувати розмову. Скарлет думала з гіркотою й зажурою: «Він, мабуть, уже мертвий, а то б якось сповістив про себе». А Мелані, вкотре відганяючи напади страху, повторювала подумки: «Він не міг померти. Якби це сталося, я б знала, я б зразу відчула». В затіненому кутку веранди сидів Рет Батлер, недбало схрестивши довгі ноги в добротних чоботях; вираз його смуглявого обличчя нічим не виказував, що у нього на думці. На колінах його вдоволено посапував уві сні малий Вейд, затиснувши в ручці дочиста обгризену курячу кісточку. В ті вечори, коли приходив Рет, Скарлет дозволяла Вейдові пізніше вкладатися спати, бо при всій своїй сором’язливості хлопчик виразно прихилився душею до капітана Батлера, та й той, як це не дивно, полюбив малюка. Звичайно присутність Вейда дратувала Скарлет, але на колінах у Рета він поводив себе цілком пристойно. Що ж до тітоньки Туп, то всі її зусилля зводились до того, щоб притлумити надху: старий півень, якого вони спожили за вечерею, виявився добре-таки жилавим.