Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
Я знизав плечима. А як тобі обвинувачення у вбивстві? В мене одне вже є. Проте не факт, що ця мала знала про мої гріхи. Скоріш за все, усі мої підозри щодо її причетності до справ міліції та тих двох кремезних хлопців — лише вигадки втомленого розуму.
— Спи. Не знаю, чого ти мені підіграв, але тобі, напевно, краще добре виспатись — виглядаєш хворим. — Раптово чорнява повернулася до мене і швидким рухом зняла перуку. — Я теж буду спати.
Я, наче причарований, дивився на кучму білявого, навіть золотавого і такого пружного волосся, неначе переді мною сяйнуло саме сонце.
Дівчина лише посміхнулася на мої зачудовано здійняті брови. Та про себе я відмітив, що десь вже бачив ці сонячні завитки і ці хитрі небесно-блакитні очі.
Свята намагалася заснути. Цей дивний сусід по вагону змусив її спочатку ледь не тремтіти від переляку, та зараз все більш-менш врівноважилось.
Коли дівчині довелося побачити його вперше, такого сумного, стривоженого, з червоними від втоми очима та зачіскою а-ля «згоріла в мене хата — нема де ночувати», вона спочатку приписала йому ті заслуги, про які він, мабуть, ще й досі не здогадується. Наприклад, Свята вирішила, що цього чоловіка міг підіслати пан Ларс. Коло багатого іноземця весь час крутилися плечисті здоровані, що мали бандитські пики і жадібні до його грошей очі.
Цей теж був не маленький — широкі плечі, сильні руки… Але коли Свята поглянула йому у вічі, вона тихо зойкнула. Ці чорні озера нафти хижо блищали на сонці, наче мріяли проковтнути необережний сонячний промінь. Вони були не злі і не добрі. Ні, інакші — вони були хворі. Дуже хворі. І десь Свята вже бачила такі очі…
Втім, цей хлопець розвіяв Святині здогадки щодо його причетності до компанії пана Ларса, коли, відкриваючи вікно, злякався міліціонерів.
Важко було точно сформулювати те, що Свята відчувала коло чорнявого сусіда по вагону, але якби вона була художником, то зобразила б це темною сірою чи навіть чорною фарбою. Хлопець був знервований. Він очікував біди, і, напевно, вона швидко прийшла б до нього в якості міліціонерів, якби сама Свята не мала намір замаскувати власну втечу від життя, а з ним і від усіх справ, що стосувалися пана Ларса і його романтичних планів на майбутнє. Втім, про ці плани Свята зараз воліла б не думати.
Раптом задзвонив телефон. Це була Ляля. А хто ж ще міг здогадатися, що кров, записка і всі інші преамбули втечі були фальшиві? Лише Ляля знала Святу досить добре, аби не паритись і подзвонити своїй названій сестрі на приватний номер, який не знав навіть сам пан Ларс. Дівчина вийшла до коридору, аби не привертати зайвої уваги свого дивного супутника.
— Алло, — пролунав хрипкий голос Лялі. — Що, коза, рада, що заграбастала Ларсову скриньку?
Свята промовчала і вирішила чекати, аби дізнатись, чи знає Ляля щось ще.
— Отож, ти не хочеш зі мною говорити? То хоч дай знати, що ти мене слухаєш. Чхни у трубку — це буде так, а як ні — то шморгни носом — згода? То чемоданчик у тебе?
— Так, він тут, зі мною…
— Ого, то ми говоримо! І нащо ти лишила Ларса без нього? Він навіть спочатку думав, що тебе вбили! Там, мабуть, кожен міліметр підлоги був у крові. Мені Ларсика аж шкода стало, коли він сидів і плакав над тою запискою. Ніби він не розуміє, що ти просто…
— Так буде ліпше. Йому треба заспокоїтись, інакше комусь із нас буде погано, — трохи роздратовано мовила Свята. Зараз вона не мала наміру балакати про пана Ларса, а тим паче говорити про це з Лялею. Всьому свій час.
— Але знаєш, він вже доклав чимало зусиль, аби тебе втиху шукали всі, навіть міліція.
— Так, тут двоє молодиків прямо під вікном, думаю, ми якось порозуміємось.
— Ну гаразд, безсердечна ти хвойдо, — брутально мовила Ляля без тіні сорому і навіть з присмаком лагідної поблажливості. Ляля не вміла інакше виказувати власні емоції. Та зараз її слова сповіщали, що вона в захваті від вчинку подруги. — Доки пан Ларс буде займатись самовдоволенням у ванній, я збираюсь прилетіти до тебе.
— Добре, не маю більше часу, зустрінемось пізніше, бувай.
Свята поклала трубку і глибоко вдихнула повітря. Від цього стало легше. Виходить, Ляля знає досить-таки багато. Авжеж, адже вона Святина подруга…
А тепер, після інциденту з міліціонерами, Свята, широко розкривши великі блакитні озерця очей, спостерігала за природою, що шаленим галопом мчала повз потяг. Звісно, це не дерева, річки та поля поспішали геть, а залізна потвора під назвою потяг, у череві якого їхав чорнявий чоловік з хворими очима та дівчина, що втекла від себе. Але Святі приємніше було вважати, що тікає не вона, а все навколо.