Легенда золотої кицьки

Ще один ковток місцевого вина з пляшки приємно змочив горло. Це була вже друга пляшка, що я її прикінчив після приїзду на вокзал Кафи. Я купив вино одразу після того, як позбувся всіх доказів — власного старого скривавленого одягу, пляшки коньяку та двох горнят, з яких ми пили в ту згубну для нас із Ігорем ніч. Ніж я не викидав. Не знаю чому, мені важко було з ним розлучитися. Напевно, у мене починав розгортатися якийсь психічний розлад, бо ж я сам не міг обґрунтувати половину власних дій.

Подивившись на залишки янтарного напою на дні скляної ємності, я ковтнув іще. Розслаблення і ніжна дія п’янкого смаку розповзлися по всьому тілу.

Коли я прокинувся у вагоні потягу сам, то навіть подумав: «Все, що було вночі, мені, певно, наснилось». Та й взагалі, а чи була та білявка із дивними розмовами насправді? Чи справді її теплі руки на кілька годин витягли з моїх грудей той жах, що тепер знов сидить всередині? І чи був насправді той день, коли я тікав від залишеного мною понівеченого тіла. Чи було моє життя взагалі?

Та зрозумівши, що так я можу зайти дуже далеко в густі хащі власних думок, я зупинився і зробив черговий висновок… прийняв чергове рішення. Коротше кажучи, остаточно зрозумів, що мене більше не було. Ніколи не було. Саме тому на гроші, що я запопадливо зняв із власного рахунку ще по дорозі на вокзал, я купив дві пляшки вина. Треба було відсвяткувати власну загибель. На жаль, народження святкувати ще зарано…

Алкоголь допоміг розважливо подумати не над тим, з якою швидкістю душа покидає тіло жертви, а про те, як далі організовувати власне існування. На копійки, що в мене лишились, можна буде непогано затаритись консервами, купити спальник, якщо доведеться ночувати на вулиці, а потім… А потім лягти і вмерти. Бо ж що ще робити, коли немає власного дому, а при зручній нагоді тебе схопить міліція?

Мене чекає тюрма. З одного боку — це жахливо і не вкладається в жодні рамки. З іншого…

Ну, судячи із сюжетів кінофільмів, принаймні у тюрмі я точно буду знати, що в мене є тепле ліжечко і поживна їжа кожного дня. І так приблизно на найближчі 70 років, чи навіть на довічний строк. І ні про що не треба турбуватись — от щастя!

Я не втримався і засміявся вголос. Добре, що вже була друга ночі і на набережній майже не лишилося людей. Хіба що сексуально заморочені парочки, які боязко займалися міні-оргіями по кущах, наче кролі. Та їм було не до мого реготу.

Коли я нарешті заспокоївся і протер вологі очі долонею, то помітив, що коло мене присів схожий на бомжа чоловік. Запах від нього був досить стриманий — мабуть, влітку він не гребував морськими ваннами, аби позбутися своїх вирощених за зиму блощиць та паразитів. В принципі, цей чолов’яга міг виявитися навіть і не бомжем, а місцевим п’яничкою, що зовсім забув, як люди мають слідкувати за власною гігієною.