Поїзди особливого призначення
- Автор: Грабал Богумил
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзди особливого призначення». Краткое содержание книги:
За цією повістю чеський режисер Їржі Менцель зняв одноіменний фільм, який у 1967 році отримав премію Оскар, як найкращий фільм іноземною мовою.
Життю учня залізничного диспетчера Мілоша Грми не позаздриш. Німці окупували його країну, дідуся переїхав ворожий танк, а літаки союзників регулярно бомбардують сусідні міста. Особисте життя складається невдало, примушуючи замислюватися про суїцид.
Проте Мілош сповнений рішучості попри все стати справжнім чоловіком. Прикладом для наслідування йому служить диспетчер Губічка, який активно співробітничає з місцевими партизанами...
Українською мовою раніше не видавалася
Махнув рукою і вийшов на перон, подав рукою знак, щоб подали моторну дрезину. Зденічка всілася в дрезину поруч з директором залізниці.
Я оголосив моторну дрезину. І дав сигнал до від’їзду.
«Що за народ ці чехи? — сказав на прощання радник Зедніцек. — Сміються бестії!»
Моторна дрезина проїхала повз розстріляний поїзд на п’ятій колії, радник Зедніцек дивився на зірвані дахи, дірки від куль. Пан начальник піднявся на другий поверх і знов заходився кричати і товкти стільцем по підлозі аж у диспетчерській посипався тиньк зі стелі. І волав у слухове вікно.
«Моральний бруд! Древній Содом! Проституція під прикриттям поліції проникла до кав’ярень, ресторацій і контор. Чоловік примушує дружину до проституції! Погрожував, що як вона не піде на панель, розріже її сина пилкою! Скачутьу гречку! Грають на шкіряній флейті! Хоч би уже Бог протрубив страшний суд і поклав усьому кінець!»
Походжав кухнею, голосно тупаючи, щоб ми чули, як він через нас страждає. Лише через годину спустився до диспетчерської. В парадній уніформі. Як раз на рампу виводили останнього бика, якого привезли вантажною машиною, його також до різників привела дівчина. Коли машина рушила, бик збунтувався. Різник сказав помічникові: Богоуше, цей байстрюк нам весь кузов розвалить, візьми ножа і виколи йому очі! І помічник Богоуш — він розповідав нам про це потім у диспетчерській — повернувся і, просунувши руку у віконце, двома ударами виколов бикові очі. «І потім той бик уже був спокійний, як овечка, — говорив помічник Богоуш. — Ги-ги-ги, вже нічого від життя не хотів.» Коли скупники худоби захряснули за биком двері вагона, пан начальник прокинувся. По підвіконню знадвору гуляли його голуби, туркочучи і вклоняючися йому, але пан начальник на них не зважав, крутив головою, їздив пальцем по ременю, про щось задумавшись, і виглядав смутним та невеселим. Відчинив скриню і оглянув свою найновішу, ще ні разу не надівану, уніформу, на якій була вишита одна зірка, гаптована золотою ниткою, такою самою, якою вишивають генеральські липові гілочки.
Я не втримався, вискочив з диспетчерської, вибіг на другий поверх, до кухні і для певності кілька разів прокричав у слухове вікно:
«Інспекторські нашивки дупа з’їла!»
А пізніше, коли пройшли пасажирські поїзди, диспетчер Губічка знов вийшов на перон і задивився на біло-блакитне передвесняне небо, і звичайно також бачив на цьому величезному полотні фільм, про подвиг, що прославив його на цілу дирекцію у Градці Кралове, про телеграфістку, яка вкладається на стіл, а він загортає їй спідницю, бере одну по одній печатки, величезні, як дзвіниці, і прикладає їх до м’якого м’ясця її задниці, потім повернувся, затяг мене до ніші, де стояли кілки для попереджувальних знаків і важелі для переведення стрілок і зашепотів на вухо:
«Мілоше, завтра ми разом на нічній зміні... через нашу станцію проїде вантажний поїзд, двадцять вісім напіввагонів з боєприпасами, прибуде на станцію о другій ночі. А між нашою станцією і наступною немає пагорбів і жодної будівлі... і весь цей поїзд міг би вільно злетіти у простори всесвіту...»
«То так, пане диспетчер, але чим?»
«Все дістанемо в належний час...»
«А де цей поїзд?»
«Завтра виїде з Тржебіча.»
«Отже цей воєнний поїзд буде особливо призначений для нас, ге?» — засміявся я, і в ніші на мить потемнішало.
То зграя польських рисів здійнялася в повітря.
Із замку прийшла звістка, що пана начальника запрошують на вечерю до графа Кінського, і ввечері за ним приїде графський конюх. Я поставив затемнення і увімкнув світло в диспетчерській. А в кабінеті пана начальника, хоч там і була електрика, запалив гасову лампу з кулястим гнотом і зеленим склом. І вийшов з диспетчером Губічкою на перон подавати поїздам знаки зеленим ліхтарем. Пан начальник приніс до кабінету свій «баронський» мундир, сірі штани, мисливський камзол і шварценберзький капелюх з тетеручим пером. Переодягаючися, він залишив двері до кабінету відчиненими, щоб ми бачили, який він красень.
Із замку дорогою через поля приїхав конюх на білому коні, другого такого ж вів за собою. На небі мерехтіли зорі, ніч сяяла, хоч голки збирай. Приморозило, під підошвами захрупав мерзлий сніг. Зелена лампа тихо сичала в кабінеті пана начальника, який захоплено розглядав себе у дзеркалі. На ньому вже був і камзол, і лайкові рукавички, і шварценберзький капелюх. А лампа відкидала на стелю круг білого світла, від якого розбігалися світлі кола, що нагадували ребра скелета. Коли я бував у бабусі на канікулах, у неї на столі стояла така ж лампа, і я любив увечері лежати в ліжку і дивитися на стелю, на тіні навколо білого кружечка, і щоразу бачив на стелі скелети, і навіть коли ховався під ковдрою, в моїх очах все одно залишалася стеля, вкрита кістяками. Одного разу, коли я так лежав, вдивляючись у стелю, бабуся принесла з вулиці в подолі дрова і з гуркотом кинула їх біля печі. А я з переляку закричав: «У скелета розсипалися ребра!»