Поїзди особливого призначення
- Автор: Грабал Богумил
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзди особливого призначення». Краткое содержание книги:
За цією повістю чеський режисер Їржі Менцель зняв одноіменний фільм, який у 1967 році отримав премію Оскар, як найкращий фільм іноземною мовою.
Життю учня залізничного диспетчера Мілоша Грми не позаздриш. Німці окупували його країну, дідуся переїхав ворожий танк, а літаки союзників регулярно бомбардують сусідні міста. Особисте життя складається невдало, примушуючи замислюватися про суїцид.
Проте Мілош сповнений рішучості попри все стати справжнім чоловіком. Прикладом для наслідування йому служить диспетчер Губічка, який активно співробітничає з місцевими партизанами...
Українською мовою раніше не видавалася
Я вибіг з диспетчерської.
«Звідки вантаж?» — спитав начальника поїзда.
«З фронту, худоба вже десять днів як у дорозі,» — махнув він рукою.
Я підтягнувся на борту вагона і зазирнув всередину. Вся худоба була хвора на сап, декілька тварин вже лежали мертві, у однієї корови ззаду звисало мертве загниваюче теля... вдивляючись в численні пари докірливих, змучених очей, я впав у розпач. Цілий потяг докірливих худобиних очей.
«Ці німці свині!» — скрикнув я.
Начальник поїзда змахнув рукою і вигукнув: «Та гірші за свиней! Там в останніх трьох вагонах повно ледь живих овець... вони з голоду поїли одна на одній вовну!»
«Пара готова,» — сказав машиніст і тихше додав: «Ви чули? Сьогодні вночі партизани біля Їглави висадили в повітря поїзд особливого призначення, та так вдало, що він весь упав в провалля, а другим зарядом обвалили на нього ще й міст.»
Він виліз на локомотив, потяг за ручку і поїзд рушив, тягнучи вагони, з яких визирали коров’ячі роги і очі, а знизу стирчали здерев’янілі і закопчені ноги. А за «Ліверпулем», складом збіжжя, біля рампи стояли два вагони, які вранці привіз експрес, вагони призначені для празької бійні.
Потім пройшли два військових поїзди особливого призначення, самі танки, самі «Тигри», з військовими командирами на локомотивах, що було наслідком роботи їглавських партизанів. А з навколишніх сіл на станцію зганяли худобу, ламаючи тваринам, що пручалися, хвости. Одна перелякана корівка лягла на дорозі, то погоничі засунули їй під хвіст пучок соломи і підпалили. Потім з маєтку приїхав віз. Коні тягли щосили, бо ззаду був прив’язаний бик, коліна його були розбиті, а ніздрі закривавлені, бо він пручаючися вирвав собі з носа кільце. Тепер його тягли за возом, прив’язавши до нього за роги. Бик занадто пізно зрозумів, що дівчина, яка вивела його з подвір’я і віддала різникам, була зрадницею, він пішов за знайомим запахом її сукенки, за ним він готовий був іти на край світу. І тепер його силоміць тягли за возом по розкислому снігу, а розідрані коліна лишали на шляху дві червоні смуги.
«Мілоше, я цієї історії з есесівцями ніколи не забуду, — сказав диспетчер Губічка, взявши мене за підборіддя. — Ти постраждав за мене.»
В приміщенні задзвонив телефон.
«Німці свині,» — сказав я.
Підняв слухавку. І злякано скрикнув:
«Пане диспетчер, у нас впало крило семафору!»
«А кому ми маємо дати вільний шлях?» — спитав він.
«Швидкісному експресу.»
«Кепсько,» — сказав він.
«Пане диспетчер, я поїду туди на велосипеді і потримаю крило в положенні «шлях вільний». Я вибіг надвір і поїхав стежкою попри «Ліверпуль» до щогли семафору, виліз по щаблях нагору, сів верхи на ліхтар і підняв крило перед локомотивом швидкісного експресу, який віз на фронт їжу, напої для офіцерів і пошту, експресу, перед яким мали пріоритет лише військові поїзди спеціального призначення, машиніст отетерів, як побачив мене на семафорі, а я витяг службовий кишеньковий ліхтарик і зеленим світлом подав знак, що шлях вільний, машиніст додав пари і стрімка вервечка вантажних вагонів пролетіла внизу, огорнувши мене димом, за хвилину я побачив диспетчера, що стояв і дивився на блимання габаритних вогнів, локомотив підхопив сніг і потяг його за собою, за хвостом поїзда утворився сніговий вихор, оздоблений папірцями на галуззям...
Скориставшися паузою між поїздами, я поставив розігріватися на грубі свій суп у блакитній бляшанці, потім дав вільний шлях моторній дрезині, диспетчер знов закинув ноги на телеграфний стіл і дивився через вікно на синє небо.
«Не сказали, хто їде в тій дрезині?» — спитав він.
«Сказали, директор залізниці,» — сказав я, помішуючи ложкою у бляшанці. Двері тихенько розчинилися і хтось зайшов, я побачив сірі штани, лискучі черевики, шинель.
«Добре тут у вас,» — сказав відвідувач.
«Ага,» — сказав я, мішаючи і далі свій суп, а пан диспетчер і далі дивився через вікно на синє небо, закинувши ноги на телеграфний стіл.
«Ви знаєте, хто я?» — спитав гість.
«Знаю, — сказав я, — ви прийшли по товарну накладну на худобу.»