Поїзди особливого призначення
- Автор: Грабал Богумил
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзди особливого призначення». Краткое содержание книги:
За цією повістю чеський режисер Їржі Менцель зняв одноіменний фільм, який у 1967 році отримав премію Оскар, як найкращий фільм іноземною мовою.
Життю учня залізничного диспетчера Мілоша Грми не позаздриш. Німці окупували його країну, дідуся переїхав ворожий танк, а літаки союзників регулярно бомбардують сусідні міста. Особисте життя складається невдало, примушуючи замислюватися про суїцид.
Проте Мілош сповнений рішучості попри все стати справжнім чоловіком. Прикладом для наслідування йому служить диспетчер Губічка, який активно співробітничає з місцевими партизанами...
Українською мовою раніше не видавалася
«Я зараз повернуся, потримайте хвилинку, — сказав я диспетчерові. — Я відскочу ненадовго.»
Тримаючися рукою за стіну і обережно переставлячи ноги, я спустився гвинтовими сходами до підвалу.
«Пані начальникова, не лякайтеся, це я, Мілош,» — сказав я.
«Хто це?» — злякалася вона і застигла з оладкою в руці, обличчя розгублене, світло свічки, що горіла за нею, проходило скрізь її сиве волосся, вона була схожа на Попелюшку, тоді як пан начальник уявляв себе бароном Ланським з Ружі.
«То я, Мілош, — сказав я. — Пані начальникова, я хочу з вами порадитися, післязавтра я їду до моєї дівчини, Маші, тієї кондукторки, знаєте? І вона захоче зі мною... ну ви знаєте.»
«Нічого такого не знаю,» — забурмотіла пані начальникова, нахилилася, намочила оладку і відкрила гусакові дзьоба.
Та знаєте, — кажу. — Не вдавайте, що не знаєте, я ж до вас на пораду... я, щоб ви знали, справжній чоловік, але коли маю довести, що я чоловік, то я вже й не чоловік. Маю, як пишуть у книжках, еякуляціо прекокс, знаєте?»
«Не знаю,» — сказала пані начальникова, полощучи оладку у воді.
«Та знаєте, — сказав я. — Мені досить тільки подумати... і, прошу пані, я вже чоловік... можете помацати.»
«Матір Божа, — зашептала пані начальникова. — Я вже стара для такого, пане Мілоше.»
«Для якого?»
«Для такого, Господи помилуй!» — пані начальникова задрижала і розсипала оладки з миски.
Я нахилився і став збирати оладки, пані начальникова теж збирала, а я їй розповідав, через що я нещодавно порізав собі обидва зап’ястя, всю історію про свою невдачу в ательє дядечка Нонемана «Зробимо за п’ять хвилин», про те, як скінчив, навіть не розпочавши. А пані начальникова мовчала, тримаючи гусака за дзьоб.
«Помацайте, пані начальникова,» — сказав я.
«Помацаю, Мілоше,» — сказала вона, нахилилася разом зі своєю тінню на стіні і дмухнула на свічку.
«Правда я чоловік?» — запитав я.
«Так, Мілоше,» — сказала вона.
«Але пані начальникова, що робити далі? Ви б не хотіли мене навчити? Я дуже вас прошу... в божевільні доктор Брабец казав, що було б добре, якби я спочатку скочив у гречку зі старшою дамою...»
«Але пане Мілоше, я вже стара і не хочу вже того, я вас правда розумію, якби ж я була молодша, матір Божа, що вам всім тут пороблено? Диспетчер Губічка з тими печатками, ви з тим скаканням... але все у вас післязавтра вийде, ось побачите, ви чоловік, ви такий чоловік...»
Через віконце було видно, як на перон вийшов диспетчер Губічка, розставив ноги і задивився на небо, і я точно знав, що тепер там вже не лежить Зденічка, розклавши через весь небосхил свою задницю, а на обрій поволі виїздить вантажний поїзд, двадцять вісім вагонів, раптом вони зникають, а в небо злітає величезна хмара, розростаєтья, як перед літньою грозою, все вище і вище...
«Ви на мене не сердитеся, пані начальникова?» — спитав я.
«Не серджуся, пане Мілоше, то людські справи...» — сказала вона.
І хапаючися за стіну, вона важкими кроками пішла по сходах, піднялася аж на другий поверх і там ходила по кухні та кімнаті туди-сюди, так само, як ходив пан начальник, коли не міг зважитися сказати нам в очі, як йому за нас соромно, натомість викрикував свої печалі у вікно, а потім спускався вниз, спокійний і умиротворений, а коли не викрикувався у вікно, відігравався на своїй дружині, вивалював на неї весь бруд, що в ньому зібрався, висловлював усе і за хвилю був такий, наче нічого й не сталося, тому й не мусив різати собі вени, як я, і не роздягав телеграфістку, щоб поставити їй печатку на задниці, я знав, що пан начальник не може збожеволіти, бо він підтримував душевну гігієну, викрикуючи всі свої печалі у вікно, а те, що лишилося — своїй жінці, яка завжди знала коли з неї досить і коли треба ляснути його по писку мокрою ганчіркою, або дати йому відповідь, яка діяла не згірше від щоквартального ляпаса і після якої він наче прокидався від тяжкого сну.
Час наближався до півночі і пан диспетчер Губічка, все більше нервувався, спльовував і прислухався.
Я бачив, що він очікує, коли відчиняться двері і з’явиться рука, яка подасть йому якогось листа чи пакунок.
Коли годинник пана начальника задзвонив дванадцяту, я сказав:
«Як же гарно б’є той годинник.»
Двері відчинилися, наче від протягу, і в диспетчерську зайшла молода жінка, під розстібнутим пальтом було видно тирольську блузу, вишиту дубовим листям та жолудями, сіру спідницю, білі вовняні панчохи і полуботки з довгими висолопленими язичками. Одним словом, була одягнена, як пан начальник, але на жіночий лад.