Поїзди особливого призначення
- Автор: Грабал Богумил
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзди особливого призначення». Краткое содержание книги:
За цією повістю чеський режисер Їржі Менцель зняв одноіменний фільм, який у 1967 році отримав премію Оскар, як найкращий фільм іноземною мовою.
Життю учня залізничного диспетчера Мілоша Грми не позаздриш. Німці окупували його країну, дідуся переїхав ворожий танк, а літаки союзників регулярно бомбардують сусідні міста. Особисте життя складається невдало, примушуючи замислюватися про суїцид.
Проте Мілош сповнений рішучості попри все стати справжнім чоловіком. Прикладом для наслідування йому служить диспетчер Губічка, який активно співробітничає з місцевими партизанами...
Українською мовою раніше не видавалася
«Хто вам поставив всі ці печатки?» — питав пан Зедніцек, а пан начальник записав його слова.
«Пан диспетчер Губічка,» — сказала вона.
«Розкажіть нам, Зденко Свята, як це сталося,» — сказав радник Зедніцек.
«Ми були разом на нічній зміні, було десь близько півночі, я робила манікюр, поїздів не було, нам обидвом було нудно,» — розповідала Зденічка, дивлячись у стелю.
«Повільніше,» — сказав пан начальник.
«А тоді пан диспетчер сказав... давайте грати в фанти... ворона лети, потяг лети, час лети, рука лети, нога лети... і я програла спершу черевички, тоді колготки...» — диктувала телеграфістка, слідкуючи за рухом ручки, яким пан начальник записував її розповідь.
«А хто з вас їх знімав?» — поцікавився радник.
«Пан диспетчер Губічка,» — сказала вона і засміялася.
А диспетчер сидів на стільці, закинувши ногу на ногу, на коліні форменний кашкет, лисина блищала і чиновники градецької дирекції, дивлячись на ту лисину і на гарненьку телеграфістку, зітхали, хитали головами і з іще більшим завзяттям вникали в деталі цієї історії, з якої намагалися викрутити звинувачення в злочинному обмеженні волі. А я тим часом працював, виставляв на семафорах сигнали «Шлях вільний» або «Стій!», і відчував, що диспетчер також слідкує за всіма поїздами, що проходять через станцію, контролює всі мої дії, диспетчер Губічка завжди був моїм ідеалом, ще з Добровиць, де був моїм наставником і міг однією рукою тримати зв’язок з однією станцією, і водночас другою вибивати телеграми для іншої. А зараз мій герой сидів як перед судом, і я бачив що обидва чиновники, як директор залізниці, так і радник Зедніцек, хотіли б вчинити зі Зденічкою так само як і він, але були для цього занадто легкодухі, власне так, як і всі решта, і єдиний, хто ніколи нічого не боявся, був пан диспетчер Губічка, який тепер сидів перед комісією у променях власної слави.
«Уточніть будь ласка, панно Зденко Свята, уточніть, — підвівся радник Зедніцек. — Вкладаючи вас на телеграфний стіл, пан диспетчер не чинив на вас якого небудь тиску? Не погрожував? Не вдавався до насильства?»
«Та де! Сама. Сама і вляглася... та мені і самій хотілося лягти... подивитися, що він робитиме...» — засміялася телеграфістка.
«...подивитися, що він робитиме...» — шептав пан начальник, записуючи.
Я вибіг на перон. Головною колією проїздив черговий поїзд особливого призначення, на танках засмагали молоді хлопці, такі, як я, деякі навіть молодші, і кидали зеленою надувною кулькою в сонце, на іншому танку співали «Ich hab mein Herz in Heidelberg verloren…», але коли порівнялися з тими розстріляними вагонами, що призначалися в депо на ремонт, всі затихли, навіть кухарі перестали чистити картоплю, ці солдати бачили вдома і гірші речі, зруйновані міста, будинки, гори трупів, але тут не сподівалися такого зустріти...
Я зайшов на станцію і доповів про проїзд потяга.
Радник Зедніцек стояв біля вікна.
«Там їде наша надія. Наша молодь. Битися за вільну Європу. А ви тут що? Ставите печатки на дупу телеграфістці!» — сказав він, повернувся до столу, ще раз переглянув фотографії і відкинув їх.
«Втім обмеження волі тут, здається, не було... але це образа державної німецької мови! — піднявся і ударив кулаком по столу. — Половина печаток містить німецькі слова! А це зневага!»
Я вийшов на перон дати дозвіл на проїзд санітарному поїзду, колишньому пасажирському, переробленому на лікарню на колесах. У цьому поїзді найбільше вражали людські очі, очі поранених солдатів, так наче той біль, що панував на фронті, біль якого вони завдавали іншим і якого інші у відповідь завдавали їм, наче б то цей біль зробив цих німців симпатичнішими за тих, які їхали в зворотньому напрямку, всі вони дивилися у вікна на наш нудний краєвид так уважно і по-дитячому, наче навколо був рай, наче моя крихітна станція була крамницею коштовностей, дивилися так, як диспетчер Губічка розглядає небеса. З такою ж цікавістю хворі роздивлялися і мене, одні сидячи повертали голови, інші стояли, тримаючися за мотузки, протягнуті під стелями вагонів, третіх підтримували сестрички, лазарет їхав додому, білі постелі, а на них складені жовті руки, жовті обличчя, дитячі очі. Останньою в поїзді була теплушка, там двоє санітарів саме здерли з мерця лікарняну піжаму, а потім кинули його на купу жовтих трупів солдатів, що померли у дорозі... санітарний проїхав, на останньому вагоні горів червоний ліхтар, він мерехтів, гойдався і деренчав.
«Найшляхетніші люди за вас кладуть свої життя, — говорив радник Зедніцек, стоячи біля вікна. — Бачили цей лазарет? А ви тут чим займаєтеся? Проте ми закінчили. Пишіть, пане начальнику, висновок! Дисциплінарне розслідування у справі диспетчера Губічки Ладислава.»