Поїзди особливого призначення
- Автор: Грабал Богумил
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзди особливого призначення». Краткое содержание книги:
За цією повістю чеський режисер Їржі Менцель зняв одноіменний фільм, який у 1967 році отримав премію Оскар, як найкращий фільм іноземною мовою.
Життю учня залізничного диспетчера Мілоша Грми не позаздриш. Німці окупували його країну, дідуся переїхав ворожий танк, а літаки союзників регулярно бомбардують сусідні міста. Особисте життя складається невдало, примушуючи замислюватися про суїцид.
Проте Мілош сповнений рішучості попри все стати справжнім чоловіком. Прикладом для наслідування йому служить диспетчер Губічка, який активно співробітничає з місцевими партизанами...
Українською мовою раніше не видавалася
В руці мала маленький пакуночок, перев’язаний мотузкою.
«Bitte, – сказала вона, — ich muss nach Kersko.» («Мені потрібно до Керско, будь ласка»)
«Керско, — сказав я, — це за річкою, доведеться вам почекати до ранку.»
«Aber ich muss nach Kersko,» — наполягала вона. («Але мені потрібно до Керско.»)
«То далеченько. А до кого там їдете?» — спитав я.
«Ich habe einen Freund, — засміялася вона і, ткнувши в мене пальцем, спитала. — Sie sind Herr Fahrdienstleiter?» («До друга. Ви диспетчер?»)
«Та ні, то він,» — сказав я.
«Ви диспетчер Губічка?» — спитала вона.
«Я,» — сказав він.
«А це хто?» — вона показала не мене.
«Mein Freund,» — сказав диспетчер. («Мій друг»)
«Мілош Грма,» — представився я.
«Вікторія Фрає,» — вклонилася вона і подала руку.
«Вікторія Фрає?» — здивувався Губічка.
І я зрозумів, що це вона і є — та звістка, що Вікторія Фрає і є тією рукою, що передає послання, але диспетчера Губічку ця звістка зовсім не потішила, він ще більше зблід, наче поява Вікторії остаточно вибила його з колії, я бачив, що він цілком байдужий до неї, що він навіть не глянув ані на задок цієї красуні, ані на її груди, не роздягав її очима, як це робив завжди. Хоча ця тиролька, як на мене, була одночасно і дупцею, і цицюнею. Я вийшов на перон і став вимахувати зеленим ліхтарем, даючи сигнал на проїзд вантажному поїзду. А коли повернувся до диспетчерської і передав на сусідню станцію час проїзду поїзда, побачив, що пакуночок зник. Вікторія позіхала і потягувалася, дивлячись на мене, і раптом я відчув таку довіру до неї, що коли вона сказала, що не відмовилася б годинку подрімати, я відчинив двері до кабінету пана начальника, так само як колись зробив у Дубровицях пан диспетчер Губічка, і це скінчилося тим, що церата на начальницькій канапі була роздерта навпіл, вона увійшла до кабінету, а я приніс свій плащ і застелив ним канапу, лампа наповнювала приміщення ніжним зеленим світлом, я чув, як в голубнику стурбовано туркочуть і ляскають крилами голуби, вони хвилювалися навіть більше, ніж тоді, коли пан начальник від’їздив, так, наче до них залізла куниця або ласка.
«Мене звати Мілош Грма, — промимрив я. — Я, знаєте, недавно порізав собі вени через те, що страждаю на еякуляціо прекокс. Але це неправда. Я дійсно зів’яв, як лілія з моєю дівчиною, але повірте, я справжній чоловік...»
«А ви ще не мали жодної жінки?» — здивувалася Вікторія.
«Не мав, лише спробував, і хочу спитати у вас поради...»
«Ви правда не мали жодної?» — вона виглядала все більше здивованою.
«Жодної. Тобто Машу, як вона прийшла до мене у дядька Нонемана в Карліні, Машу біля себе мав, але нічого з нею не мав, бо, як уже говорив, зів’яв, як лілія.»
«Отже ви дійсно жодної не мали, — сказала вона і посміхнулася, показавши ямочки на щоках, такі ж самі, як у Маші, очі її заблищали, наче вона побачила щось гарне або знайшла якусь рідкісну річ, пальці її руки зарилися в моє волосся і вона почала перебирати його, як клавіші фортеп’яно, потім глянула чи зачинені двері до диспетчерської, нахилилася до столу, прикрутила гніт і задула лампу, обійняла мене і потягла до канапи пана начальника, лягла і повалила мене на себе, а потім була зі мною така лагідна, як матуся, коли одягала або роздягала мене, як я був малий, дозволила мені загорнути їй спідницю, потім підняла і розвела ноги, поставивши на канапу пана начальника свої тирольські боти, і я приклеївся до неї так само, як приклеїлися одна до одної моя фотографія в матроському костюмчику і фотографія Маші, мене залило світло, що ставало все яскравішим, я піднімався все вище, вся земля здригалася, лунали грім і гуркіт, і здавалося, що вони долинають не з мене і не з тіла Вікторки, а знадвору, що вся будова здригається до самих підвалин, аж вікна дзвенять, що на честь мого славного і успішного в’їзду до чоловічого життя роздеренчалися телефони, а телеграфи самі почали вистукувати букви азбуки Морзе, як це завжди буває в диспетчерських під час бурі, здавалося, що і голуби пана начальника всі як один розтуркотілися, а обрій запалав вогненними барвами, потім будівля знову здригнулася до підвалин... А потім я відчув, як тіло Вікторії напружилося, зігнулося в дугу, підковані боти вперлися в канапу, я почув, як тріщить тканина, знову і знову, а звідкись з-під нігтів на руках і ногах збігаються до мозку радісні спазми, раптом все стало біле, потім сіре, потім брунатне, так наче гаряча вода, вистигаючи, перетворювалась на холодну, відчув приємний біль у спині, наче хтось загнав туди цвяха.