Поїзди особливого призначення
- Автор: Грабал Богумил
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзди особливого призначення». Краткое содержание книги:
За цією повістю чеський режисер Їржі Менцель зняв одноіменний фільм, який у 1967 році отримав премію Оскар, як найкращий фільм іноземною мовою.
Життю учня залізничного диспетчера Мілоша Грми не позаздриш. Німці окупували його країну, дідуся переїхав ворожий танк, а літаки союзників регулярно бомбардують сусідні міста. Особисте життя складається невдало, примушуючи замислюватися про суїцид.
Проте Мілош сповнений рішучості попри все стати справжнім чоловіком. Прикладом для наслідування йому служить диспетчер Губічка, який активно співробітничає з місцевими партизанами...
Українською мовою раніше не видавалася
Я зайшов до диспетчерської.
«Диспетчер Грма Мілош до ваших послуг!» — сказав я. Мені потиснули руку, поплескали по плечах, а пан начальник пустив сльозу.
«Мілоше, що я вам казав? Аби були обережні. І знову вам це кажу,» — сказав він, повернувся і показав пальцем на підпис на розпорядженні. — Сам представник Райху Данко оголосив у Градці, що ні хвилини не вагатиметься! Що розстріляє пару чеських диспетчерів!» Він кивнув головою, один голуб, що походжав по перону, затуркотів і нараз до дверей диспетчерської злетілася хмара польських рисів.
На станцію в’їздив вантажний поїзд. Пан начальник вийшов на перон, а голуби здійнялися і стали чіплятися йому за плечі та голову, він випростав руки і польські риси обсіли його, як якусь статую на площі. Пан начальник радів, що начальник поїзда та його бригада на нього дивляться, навіть машиніст покинув витирати руки ганчіркою і задивився, а начальник крокував пероном, несучи на собі голубів, що безперервно тріпотіли крилами, щоб утримати рівновагу.
«Паршиве вугілля нам дали, — сказав машиніст, — уже вдруге мусимо гріти пару.»
«А що, пане машиністе, ви все ще малюєте?» — спитав диспетчер.
«Постійно, — кивнув той, — зараз малюю море. Чорт забирай, ваш начальник міг би зі своїми голубами виступати в цирку.»
«Хіба в балагані на ярмарку, — сказав диспетчер. — То взялися тепер до моря?»
А я стояв на пероні, дивився на начальника поїзда і його бригаду, на кочегара, і раптом збагнув, що вони зупинилися лише для того, щоб подивитися на диспетчера Губічку, героя історії, про яку говорила вся залізниця: як він на нічному чергуванні задер спідницю телеграфістці і наставив їй на дупці станційних печаток.
«Так, — сказав машиніст, дивлячись захопленими очима на пана диспетчера. — Збільшую море з листівки.»
«А ви не пробували малювати на природі?» — спитав диспетчер.
«Та дайте мені спокій з тією природою, на природі все забагато рухається, — вигукнув машиніст, засміявся і, повернувшися до штабного вагона, підморгнув. Всі розсміялися. — На природі все потрібно малювати меншим, ніж воно є. Раз я пробував малювати природу, позичив у школі опудало лисиці, відніс до лісу, обклав листям, але не встиг почати малювати, як прибігли двоє псів і ту лисицю роздерли! Триста крон! Дайте мені спокій з тією природою!»
А пан диспетчер Губічка дивився в синє небо, я теж подивився і побачив, як через увесь небосхил простяглася Зденічка, наша телеграфістка, як пан диспетчер лагідно загортає їй поділ, бере одну за одною печатки і плавними рухами прикладає до задниці телеграфістки... і я зрозумів, що всі члени поїзної і локомотивної бригад бачать те ж саме, той прекрасний подвиг, заради якого вони зупинилися на нашій станції під приводом, наче їм треба гріти пару.
А коли всі вдосталь надивилися на синє небо, зачудовано глянули на диспетчера Губічку, який цієї миті був особливо прекрасним. Ні зморшки біля губ, ні кривуваті ноги його не псували. І я зрозумів, що для жінок пан диспетчер був справжнім скарбом.
«А знаєте, як я змальовую море з листівки? — запитав машиніст. — Рамку з полотном затискаю в лещатах, листівку ставлю на верстак і змальовую. Але щось не виходить, не можу ніяк передати на полотні справжні хвилі, ті барашки, що на фотці.»
«А ви ту листівку, пане Кніже, — сказав диспетчер Губічка. — теж затисніть у лещата. Разом із рамкою. А тоді беріть пензля і починайте ним повторювати те хвилювання на листівці... водіть пензликом вздовж хвиль ось так, аж поки рука не звикне... а тоді робіть такі ж змахи, але більші і більші, і коли вони стануть такі завбільшки, як вам треба, вмочіть пензлика у фарбу і мажте ним по полотні.»
«Але ж і класні у вас ідеї, чоловіче...» — зрадів машиніст.
Я забіг до диспетчерської, дзвонив телефон, я чув, як пан начальник свариться з польськими рисами, які тепер всі були з ним в голубнику, я б теж хотів там зараз бути і чути, про що він з ними говорить. Здавалося, що він збирався надавати по задку одному неслухняному голубку, а всі решта птахів з того сміялися... Я тримав бакелітову слухавку біля вуха і визирав на перон, де у променях сонця стояли чоловіки, раптом машиніст нахилився і щось прошепотів на вухо панові диспетчеру, мій погляд упав на вугільний вагон і я злякався. З вагону стирчали коров’ячі роги, декілька голів піднялися над бортом і дивилися на перон великими очима, повними цікавості і смутку. Майже в кожному вагоні була проламана підлога і з дірок стирчали коров’ячі ноги, здерев’янілі, нерухомі, посинілі... я ненавиджу це, не виношу, коли везуть голодну худобу і потяг спиняється на моїй станції, часом через щілину в дверях пальцями погладжую їм вим’я, але ненавиджу це! Так само, як і вагони з козами, що їдуть на бійню, їхні занімілі ніжки, туго перетягнуті мотузками, не виношу цього, ах, не виношу, коли у мороз везуть везуть свиней на празьку бійню, стоять голова до голови і бояться ворухнутися, бо з кожним рухом втрачається тепло, свиней з замерзлими ногами, порцеляновими ратичками! ах, я це завжди ненавидів! і коли по парних днях їх возили без води аж із Угорщини, цілі потяги свиней з роззявленими від спраги писками, схожих на помираючих без води птахів...