Поїзди особливого призначення

Через станцію проїхало декілька вантажних поїздів, потім пасажирський, скрізь щілини в завісах штабного вагону стирчали пасма світла, так, як бува в басейні у дівчат з-під плавок вистромляються кучерики, кочегари шурували кочергами вугілля під котлом, відкидаючи на стіни кабіни рухливі тіні, в’їзний та виїзний семафори послідовно змінювали червоне світло на зелене, вказівники на стрілках світилися білим, вертикальна тонка лінія означає рівну колію, горизонтальний прямокутник означає, що попереду колія заходить у криву, а на кінці гілки, що веде до «Ліверпулю», цілу ніч горить блакитний ліхтар, при зміні сигналів скрегочуть у нічній тиші крила семафорів, в диспетчерській клацають телеграфи, часом через помилкове з’єднання тихенько задеренчить телефон, в блоку дзвенять кільця, сигналізуючи про закриття і відкриття колій, і серед всього цього цвірінькання ходив з кутка в куток пан диспетчер Губічка, в очікуванні того самого поїзда особливого призначення, який після опівночі мав провезти двадцять вісім вагонів боєприпасів, слідкував за цим поїздом по графіках, визирав на темний перон, заглядав у чекальню, а я тим часом мріяв про Машу, уявляв, як воно буде, коли між нами знову дійде до того самого. Я вийшов на перон, дивився на на нічне небо і бачив там свій власний фільм, в якому розклав через весь небосхил Машу, точнісінько так, як пан диспетчер Губічка розкладав Зденічку на телеграфному столі, і одну по одній стягував з неї одежини. Але коли Маша на небі лежала вже голісінька, я не знав, що маю робити далі. Тобто знав, але не мав практичного досвіду, оскільки досі ще ніколи всередині у жінки не був, окрім того разу, коли був в утробі своєї матусі, але цього я вже не міг пригадати...