Шизґара

Вчора Олекса на майданчику не був: забирав у Шварцбергів свою обновку, а з Вестою гуляв батько — звісно, не тут, а на закинутому стадіоні колишнього інтернату, де збиралася інша компанія собачників: переважно його, батькового, віку. Те товариство Олексій майже не відвідував: там говорили про різну дорослу туфту на кшталт де хто що дістав і ніхто не чув не те що про Гіллана чи Ковердейла — де там, навіть ім'я Джеймс Ласт заганяло тамтешніх дядьків у важкий ступор нерозуміння.

…І так завжди: ходи кудись хоч цілий рік кожного дня, варто один вечір пропустити — обов'язково щось цікаве станеться без тебе.

На пустирі вже дехто зібрався: Белс, Ом і малий Марат, власник пса-культуриста.

— А в нас нова дівчина з'явилася, — усміхнено повідомив Серьога-Ом.

— Яка дівчина?

— Кльова, — дуже серйозно сказав Довгий Белс. — Між іншим, теж з ердельтер'єром. Іриною звуть. Скоро прийде.

— З нашої школи, в десятий перейшла, нічого особливого, в нас таких — хоч греблю гати, — з авторитетною недбалістю кинув малий.

— Ти там знаєшся на старших дівчатах, пацан, — урезонив його Вітько. Того літа Марат перейшов до восьмого класу, що в теперішньому освітянському численні дорівнює дев'ятому, і образливих натяків на своє малолітство від когось іншого не потерпів би, але Вітя-Довгий Белс рішенням деканату був переведений аж на другий курс автодорожнього інституту і в дівчатах, принаймні наразі, в силу великої фори в часі, наданої віком, дійсно розбирався краще. А Марат за віком у цій компанії був наймолодшим. Тому він демонстративно презирливо гмикнув, але озвучувати свої експертні висновки щодо дівочої краси припинив.

Собаки гасали між високими бур'янами, що густо поросли на пустирі, а хлопці знічев'я розпалили багаття зі старих поламаних ящиків, котрих під парканом валялося неміряно — мабуть, з найближчого магазину повикидали. Вогонь горів весело, з апетитом жеручи дошку за дошкою, кидав відблиски, потріскував, спрямовуючи в темне вечірнє міське небо негусті рої жовтогарячих іскор.

Городянинові не вистачає спілкування з живим вогнем: ані пічки в нього, як правило, ані каміна — стандартна міська квартира на них не розрахована, а газова плита — не те, що не кажіть. І зараз негусто таких, хто в багатоповерхівці може собі щось подібне дозволити, а в ті часи їх було й поготів — лічені одиниці, якісь міфічні знайомі знайомих, котрих самі переказувачі тих легенд на власні очі не бачили, а лише чули про них від тих, хто буцімто їх лицезрів і навіть дрова в їхній камін підкидав. Чи не підсвідомою тугою за домовим огнищем пояснюється нестримне бажання містян, лишень опинившись на природі, негайно розпалювати ватру? Є щось первісне, споконвічне, первозданне в спогляданні за пломенем. У затишному відчутті його животворного тепла на своїй шкірі. Це, мабуть, у нас ще з тих доісторичних часів, коли вогонь був і прихистком, і захистом, коли єдиною зброєю були дрюк чи крем'яна сокира, а десь зовсім поряд, у чагарниках, підкрадався до постоянки людей який-небудь махайродус чи того гірше — печерний ведмідь. Із роздумів Олексія вивів приємний дівочий голос: