Шизґара
- Автор: Батурин Сергій
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-86-7
- Жанр: Контркультура
Электронная книга - «Шизґара». Краткое содержание книги:
Читач разом із героями довідається, хто топив купальників на Центральному пляжі Києва, як купити машинку для фальшування грошей, які побоїща гриміли на ковзанці Центрального стадіону, де в Києві був гастроном Яма, де плавав лапоть і ще масу цікавих і корисних речей. Київський міський сленг, наївна романтика першого кохання, вулиці рідного міста — складові, що роблять роман Сергія Батурина непересічним свідченням тієї епохи.
— Скільки їх? — занервував Гоша Шляпкін, зметикувавши, що від вчорашньої чисельної переваги не лишається й сліду.
Вигаданий Чабаном прийом спрацював: рішучий бойовий настрій суперника, що володів ним відучора, було підірвано.
Практика показує: якщо в таких випадках не знайшлося того, хто одразу зацідить у пику котромусь із ворогів, то почнуться розмови й бійки не буде. Принаймні, масової.
— Ну, давайте, починайте, — сказав Чабан, розминаючи кулаки.
— А чого це ми? — перепитав Крейда, він же Сява Крендельков.
— Ну, вчора ж починали, — крізь зуби вичавив Микола.
— Сьогодні ваша черга! — нахабно заявив Іванча.
— А дзуськи! — заволав Кобза. — Вчора ви напали, коли ми не чекали й гадали, що ви друзі. А ну, нападіть, коли ми готові!
Потроху до розбірки втрутилися всі, почали щось кричати, зчинився такий галас, що вже розібрати щось було марно й сподіватися.
Якийсь старший хлопець, здається, з дев'ятого класу, що якраз проходив повз, одразу зрозумів, що до чого, й громоподібно гаркнув:
— Всі цитьте!
Менші принишкли від несподіванки, а він авторитетно заявив:
— Так ви нічого не вирішите. Хай ваші основні говорять, а решта мовчить. А ще краще — хай вони поб'ються.
Ця ідея Чабанові сподобалася, він зняв куртку, віддав її Кобзі, вийшов на вільне місце й гукнув:
– Іванчо, ну?
Той зняв пальто, віддав Гоші Шляпкіну, відвів Крейдину руку, що уперто тицяла йому свинчатку, — мовляв, не треба, й встав проти Чабана.
Старшокласник, що хотів був піти собі, залишився й зацікавлено дивився, що буде далі. А там було на що подивитися, хоча Олексієві дійство спочатку не сподобалося. Це було ніяке не рубилово, навіть не махач — дуель якась: бійці танцювали в стійці один довкола одного, роблячи обманні рухи й фальшиві замахи. Ногами й нижче пояса не били: тоді хлопчачі правила цього ще не дозволяли. Чабан декілька разів спробував атакувати потужними одиночними ударами, але Іванча досить вправно пірнав йому під руки. Займатися боксом в ті часи брали з чотирнадцяти, хлопцям йшов тринадцятий, де вони навчилися — питання, хоча, вулиця навчить…
«Що ж він одне й те саме робить? Цей уже призвичаївся», — подумав про бійців Олексій. Зі свого досвіду він вже знав: атакувати треба різноманітно й серійно. Не відав він іншого: навчений старшим братом, класним боксером, Чабан просто привчав Іванчу певним чином реагувати на конкретні дії і, лишень той звик і упевнився в ефективності свого захисту, знову показав удар лівою, а сам правою нанизав Іванчу, що саме почав пірнати, на потужний аперкот. Щоб вирубити — так не вирубив, але Іванча опинився на дупі на тротуарі. Він підвівся, потрусив головою та знову встав у стійку.
— Малий, тобі не досить? — крикнув старшокласник, але той вважав, що ще нічого не вирішено. А Чабан уже точно знав: Іванчі капець. Він провів класичну комбінацію «лівою — лівою — правою», потім — «лівий боковий — правий прямий», і Іванча з роз'юшеним лицем знов сидів на асфальті.
— Малі, брек, бій закінчився! — втрутився більший хлопець.
… «Гешки» йшли геть, а мірило однозначне: за ким залишилося поле бою, той і переміг.
— Що, отримали? — кричали їм в спину Кобза та Зуб, буцімто натовкли пику не одному Іванчі, а всьому його класові. Олексія такий результат не надто задовольнив: хотілося навішати звіздюлів особисто Гоші Шляпкіну, бо решта ворогів, з огляду на його ціпок та кульгаву ходу, вчора великодушно його не чіпали.
Саме тоді і Олекса, і Сироп, і Ляхов, і ще багато хто збагнули силу згуртованої команди.
До речі, Іванча незабаром перейшов до іншої школи й назавжди зник з Олексиного поля зору.
Потім взимку вони гуртом провчили, заваливши й добряче відбуцавши копняками, старшого на рік пацана Дробу, що плигав до них на шкільному стадіоні, а його однокласникам заявили: «Хочете гурт на гурт — давайте!» Ті не були такими дружними й не схотіли.
А ще за рік по тому ця дурниця — бійки клас на клас — абсолютно припинилися, бо хлопці жили в одному районі й влилися якщо й не до одних і тих само, то точно вже, що до дружніх контор.
6. Артіль
Вони трималися разом уже майже два роки. Їх було всього півтора десятки, а ядра — й того менше: шість перевірених пацанів. Не водилося при них ані малих, ані тьолок — і ті, й інші заважали мобільності. Зустрічі з дівчатами — особиста справа кожного, товариства не стосуються. Вони не були конторою, та й території своєї не мали. І так не звали себе, не йменувалися й шоблою чи кодлою — артіллю. Так вирішив їхній ватажок — опришкуватий і зухвалий Демон. Взагалі-то його звали Віталієм Демчуком, але він сказав пацанам звати його так, і вони, не ремствуючи, підкорилися.