Шизґара

Вона чекала весь цей час і росла, а він не помічав і не помічав, а їй виповнилося шістнадцять, у неї закруглилися стегна й налилися груди, хоч невеликі, але дуже виразні, на неї заглядалися, до неї залицялися, і вона цілком резонно вирішила: ти, мабуть, найкращий, але ж я не винна, що тебе немає поряд, — і стала зустрічатися з хлопцями…

Хай там як, їм з батьком лишилося по року: йому до омріяного дипломатичного рангу й виїзду за кордон, Ірині — до закінчення школи й до вступу (в тому, що вона витримає конкурс, у неї ніяких сумнівів не було) до якого-небудь пристойного київського інституту.

За тиждень мали приїхати зі столиці батьки: «У нас — теж останні канікули», — пожартувала по телефону мати. Вони не планували поїздок на море: скучили за рідним містом. Але Ірині й не кортіло на курорти: таки два роки з бабусею без батьків, головне — з ними побути.

А вчора вона познайомилася з новим товариством: давно чула, виходячи на балкон вечорами, собачий гавкіт із сусіднього пустища і вирішила нарешті сходити й подивитися, хто там гуляє і чи не підійде та компанія її Джеку. Виявилося, підійшла не тільки псові: нормальні хлопці вигулювали там своїх улюбленців. Ну, малого Марата вона знала ще по школі, а ті двоє — так, нічого: Сергій і Вітя Белс. Цей Белс учора ув'язався її проводжати та навіть випросив телефончик. А сьогодні вже подзвонив: «А ви прийдете ввечері гуляти з собакою?»

Цей Вітя їй, якщо розібратися, й запівдарма не треба: ще до кінця не з'ясовний стан речей з П'єром, з котрим вона познайомилася на весняних канікулах у поїздці до Чехословаччини. Взагалі-то він ніякий не П'єр, Петро зі школи на Свердлова.[25] Усю четверту чверть він був настійливим, дзвонив, приходив, запрошував у різні місця: то до театру, то до кафе. Коли закінчилася школа і вони поскладали екзамени, П'єр сказав, що в другій половині червня їде з батьками на відпочинок, а коли повернеться — обов'язково зателефонує. Треба довідатись, чи приїхав, і якщо так — «послати», щоб знав, як не дзвонити. А, може, він на морях познайомився з якоюсь дівчиною, як з нею тоді в подорожі, і тепер в нього новий предмет жадання? А як ти взнаєш, якщо сама не зателефонуєш?

А цей Белс весь вечір: «Ірино та Ірино», — у вічі заглядає, приязно усміхається, ще проводжати пішов. Одразу видно: запав. І дорослий, студент уже. Це тішило її самолюбство: приємно же, коли старші хлопці біля тебе упадають… Зрештою, на тому П'єрові світ клином не зійшовся, вирішила вона, зиркнула на годинника, взяла повід й гукнула Джека — гуляти.

Її вчорашні знайомі були вже на пустирі, навіть багаття розпалили. Та крім іронічного Сергійка Ома й Віті-Белса там виявився ще один парубок: радше — одноліток, спортивної статури, приємної зовнішності, з уважними карими очима. Він раз глянув на Ірининого пса, вочевидь не зачарувався, потім — на неї і не подав виду, чи сподобалася вона йому. Ірині здалося, що так.