Шизґара
- Автор: Батурин Сергій
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-86-7
- Жанр: Контркультура
Электронная книга - «Шизґара». Краткое содержание книги:
Читач разом із героями довідається, хто топив купальників на Центральному пляжі Києва, як купити машинку для фальшування грошей, які побоїща гриміли на ковзанці Центрального стадіону, де в Києві був гастроном Яма, де плавав лапоть і ще масу цікавих і корисних речей. Київський міський сленг, наївна романтика першого кохання, вулиці рідного міста — складові, що роблять роман Сергія Батурина непересічним свідченням тієї епохи.
Останньою краплею стали загальношкільні батьківські збори наприкінці першого півріччя дев'ятого класу, де Кузькіна-Мать прилюдно провістила: «Було в школі два наґлєца: Ляхов та Дем'яненко. Так от Ляхов пішов від нас, а другий на наше горе залишився!» Після цього демаршу осоружної українки на сімейній раді було вирішено, що триматися за такий навчальний заклад більше сенсу немає, хай педагогічна стезя Кузькіної-Матері буде безбідною, і Олексій перейшов до іншої школи — за місцем проживання. Але перенести документи з однієї канцелярії до другої — не питання, а друзів-то через недолугу віщунку, що й уроки-то вела, не відриваючись від конспекту, міняти не станеш. Тому в канікули чи вихідні Олексій за першої ж нагоди їхав на «п'ятак». Зрозуміло, що тамтешні завсідники через пристойну відстань, — дві зупинки тролейбусом та чотири — трамваєм чи автобусом, — нікого з відвідувачів собачого майданчика і не знали.
Так що Белсове «пів на дев'яту» створило Олексі великі незручності. Він докурив, щигликом відкинув недопалка в кущі («Пфе, як некультурно!», — згадав героїню мультика про Карлсона), зиркнув чогось догори: там, стрімко прокреслюючи в небі яскраву лінію, падала, доживаючи останні миті, зірка. Він нічого не загадав; що просити в зірки, котра вже падає: їй що, мало своїх проблем?
8. Ірина
Два роки тому батько Ірини різко розвернув і своє життя, і сім'ї, перейшовши на службу до республіканського МЗС. Оскільки спеціальної освіти він не мав, його одразу зарахували слухачем до дипломатичної академії в Москві та надали в Білокам'яній відомчу квартирку: не хороми й не палати, але ж не навік, перекантуватися з сім'єю шість семестрів — й такої вистачить. А попереду маячила омріяна робота в якомусь посольстві — і прощавай, тимчасовий прихистку в Білокам'яній!
На сімейній раді вирішили: до столиці батьки заберуть лише меншого брата Вадька, а Ірину, яка має за той само термін закінчити школу й вступити до інституту, з її зразкової англійської спецшколи не зривати, а залишити в Києві, доручивши піклування про неї бабусі. Дійсно, що вона, маленька? Доросла дівчина вже. Сама себе обслуговує. Вчиться хоч і не на відмінно, але ж дуже пристойно… Просто треба, щоб хтось із дорослих поряд був. Бабуся з нею поживе. Та й тітка, батькова сестра Маргарита, теж поруч на Печерську мешкає. Провідає небогу кілька разів на тиждень, чим їй ще займатися, як своєї сім'ї не завела?
А там, либонь, все якось вималюється: батько отримає призначення, Ірина закінчить школу й вступить до інституту, і тоді… Батьки так і казали: «тоді». Які такі багатства й можливості мають посипатися на їхні голови в цей благословенний час, вони й самі, здається, не знали.
Взагалі-то, якщо вже говорити чесно, ані академії, ані райдужних закордонних сподівань не наснилося би їм в найсолодшому сні, якби не родина Нехлюйків. Це вони, з їхніми неабиякими зв'язками в нетрях міністерства, з умінням зайти до кого треба в кабінет, відвести кого слід в сторонку на рауті й шепнути потрібні слова, посприяли з огляду на стару, з юності ще, дружбу. Дипломати — спільнота досить закрита для сторонніх, туди «з вулиці», якщо ти не партійний призначенець, просто так не втрапиш. Тим паче, якщо тобі вже сорок років.
Цей вік в родині піднесли в абсолют. Почала мати:
— Знаєте, діти, як батькові важко в сорок років сідати за парту? Як важко в такому віці вчитися?
Підхопила бабуся: