Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Станом на 1917 рік українці здебільшого були сільською нацією, яку практично не зачепив стрімкий індустріальний розвиток країни, що вже відбувався протягом останнього півсторіччя. Напередодні Російської революції 1917-го Україна все ще була «житницею Європи», яка за період із 1909 по 1913 рік виробляла 98 % усієї пшениці Російської імперії, 75 % її жита, 27 % її вівса[35]. Східну частину України було перетворено на індустріальний та шахтарський регіон, який виробляв 68 % усього чавуну імперії, 77 % залізної руди, 87 % вугілля та 82 % нерафінованого цукру[36]. Економічний розвиток був таким стрімким, що один автор назвав Україну «Ельдорадо» — вона приваблювала шукачів роботи з усієї імперії[37]. Проте ту частину, яку можна було б назвати українським робітничим класом, становили або асимільовані українці, або найнижче оплачувані й найменш кваліфіковані працівники. Профспілками та соціал-демократичним рухом, які контролювали більшу частину робітничого класу, керували або росіяни, або ті, хто перейняв російську мову та російську культуру[38].

Розвиткові української національної свідомості суттєво перешкоджала заборона на українську писемність та культуру, що її було накладено в Російській імперії в 1863 році та суттєво посилено в 1876-му[39]. Хоча після революції 1905 року знову можна було друкувати книжки та періодичні видання українською мовою, новий виток поступового закручування гайок практично відкотив ситуацію до дореволюційного стану. Після початку Першої світової нічого не можна було друкувати українською мовою за винятком брошур про те, як покращити методи ведення сільського господарства, чи на інші так само аполітичні теми[40]. Микола Ковалевський, людина, яка багато років віддала українському рухові, пригадує, що цей рух дістав масову підтримку лише 1912 року[41].

Оскільки клас і національність збіглися, цілком природно, що український націоналізм ішов пліч-о-пліч із аграрним соціалізмом. Тієї загрози, щодо якої застерігав Ленін, а саме зради з боку національної буржуазії, просто не існувало: українці взагалі не мали своєї національної буржуазії. Від початку століття й до революції 1917-го в працях українських націоналістів постійно бачимо поняття «безбуржуазність». Деякі українці списували слабкість українського націоналізму саме на безбуржуазність, тоді як інші вихвалялися нею, оскільки вважали, що вона сприяє більшій національній єдності. Проте, незалежно від їхніх поглядів на це явище, вони погоджувалися з тим, що воно могло існувати[42].

Першу спробу поєднати український націоналізм із аграрним соціалізмом зробив Михайло Драгоманов у 1870-х роках. Соціалізм у баченні Драгоманова мав спиратися на самоврядні та незалежні місцеві селянські громади, які за потреби могли співпрацювати між собою. Україна, з анархістського погляду Драгоманова, повинна була стати «спільнотою спільнот, вільних громад, вільних у всіх своїх справах». Згодом Україна мала увійти до світової федерації соціалістичних націй-держав, обрані представники яких проводили б регулярні збори. Як зазначав сам Драгоманов, у цьому на його погляди більше вплинули Прудон та Бакунін, ніж Маркс[43].