Чому дзвенять цикади
- Автор: Тиховская Татьяна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Чому дзвенять цикади». Краткое содержание книги:
Коли Сашко закінчував середню школу і тільки натякнув про службу на флоті, Ляля заперечила як відрубала:
— Ніякої армії! Тільки інститут! А потім — аспірантура. Захистиш кандидатську — і про докторську згодом можна подумати. І пошана, і пільги, й броня від армії. І не будеш поневірятися, як… — Мало не сказала «Як наш тато», та вчасно прикусила язика — зрозуміла, що перебрала куті меду. — …Як безталанний невдаха.
Уф, вивернулась! Взагалі з дітьми вона була геть не така покладлива, як із Віктором.
— Ото ж закарбуй собі на лобі: ніякого флоту!
Сашко звично забіг на другий поверх новенької будівлі обласної бібліотеки. Відчувалося, що він тут далеко не рідкісний відвідувач. Знав: зараз пройде вкритим килимовою доріжкою коридором, а там оберне наліво, в абонементний зал, а там із-за столу йому привітно посміхнеться Марта Артурівна — сива як голуб приязна бібліотекарка, що пам’ятала на ім’я усіх завсідників і чи не наперед знала, яку книгу зараз поспитає відвідувач.
Сашко налаштувався хвастнути, що закінчив школу з золотою медаллю, складатиме іспити в кораблебудівний. Він відкрив було рота…
Та замість незмінної старенької за столом було дівча десь років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Воно було чорняве, худеньке, чимось схоже на коника. Досить довге волосся було затягнуте чорною гумовою смужкою.
Сучасні дівчата, що мають можливість обрати шпильку на будь-який смак під будь-яку одіж в найближчому «Просторі», не зрозуміють, яке то було багатство — шматок старої велосипедної камери, від якого за потреби відрізали тоненьку смужку. Це був такий важливий стратегічний запас причандал для волосся, що його дівчатка ховали в найнадійнішому місті своєї оселі, аби братик (за наявності) не поцупив таке багатство, аби заклеїти свою камеру.
Сашко від несподіванки отетеріло дивився на дівчину і мовчав.
— Ви у нас записаний? — офіційним тоном спитала дівчина і цим вивела його із ступору.
— Так. Так, звісно. — Сашкові нарешті повернулася здатність говорити. — Мені потрібні Сканаві і Ландсберг…
— Задачники? Для вступу? — Дівча говорило таким не за віком серйозним тоном, що мало не викликала посмішку. Потім труснула своїм «кінським хвостом», шаснула кудись за стелажі і через хвилинку повернулася з обома підручниками у руках. Старанно школярським почерком заповнила формуляр, вимогливо нагадала: «Розпишіться!». І через кілька хвилин Сашко вже був на вулиці з підручниками у руках і сумбуром у голові.
Наступного дня Сашко у ранню пору сів за письмовий стіл перед відкритим підручником, аби «пройти» заплановані кілька пунктів програми. Але замість знаків тотожності йому вперто спливало обличчя дівчини з бібліотеки.
Не сказати, що вона була красуня мальована. А в порівнянні з однокласницями Сашка виглядала майже дитиною. І одночасно набагато дорослішою, як таке можна собі уявити. Але був в неї якийсь шарм, якому Сашко за абсолютним браком досвіду спілкування з дівчатами навіть і не намагався знайти назву.
Довгенько Сашко тупо дивився у підручник, а потім підхопився, згріб усі бібліотечні книжки — чи то дочитані, чи ні! — та зібрався йти до бібліотеки.
— Ти це далеко налаштувався? — це його майже на порозі гукнула мати.
— Та треба книжки поздавати. Учора сварилися…
— Ти бач, терпець їм увірвався! Дивись, туди й назад. Тобі треба графік виробляти.
— Звісно, мам!
І Сашко щодуху побіг на Московську вулицю — до бібліотеки. Для молодих прудких ніг один-два квартали — то дрібниця. Потім, через дві сходинки — на другий поверх, потім — повернути наліво…
І тут Сашко наче наразився на невидиму перешкоду: за столом сиділа Марта Артурівна. Підвела короткозорі очі на Сашка, побачила стосик книг і потягнулася шукати формуляр. А що Сашко розгублено озирався по сторонах, підбадьорливо запитала:
— Щось нове братимеш?
— Та ні, я зараз готуюсь до іспитів… А учора тут замість Вас була дівчина…
— Так, була. То Оленка — наша практикантка. А що, сподобалася?
— Та ні, просто так.
— То вона буде у другу зміну, як тобі цікаво.
— Чого б то мені було цікаво? — Сашко мимоволі зайняв оборону. — До побачення, піду додому зубрити.
І нікуди він не пішов. Бо вже вирішив для себе будь-що дочекатися незнайому дівчину. Оленку. А що з дому удруге він не втече — то вже напевне. І так Сашко відгонив думку, що йому буде за довгу відсутність. То потім, потім! А тепер він спустився на Набережну, розлігся на травичці, закинув руки за голову та знічев’я став слідкувати за небом. День був безвітряний, тож хмаринки переповзали з місця на місце дуже повільно — як і час, коли його будь-що хочеш підігнати.