Чому дзвенять цикади

— Власне, я привіз йому дарунок… Морську зірку… Щойно повернувся з рейсу…

Мишко потягнувся аби витягнути з кишені дарунок, та рука на півдорозі безсило опустилася.

А Мишко, немов виполонивши себе від заціпеніння, вже чітким голосом вимовив:

— Взагалі-то я приїхав сказати, що не можу тебе забути. З першої ж нашої зустрічі. Ще з того разу, як ти подарувала мені цикаду в бурштині. Я її зберіг…

І замовк, наче очікував на вирок.

А цикади саме в цей час так несамовито розспівалися, що відлуння співу плинуло аж за милю. Звук був такий чистий, наче вони добували його не черевцем, а підняли своїми тоненькими лапками крихітні, майже непомітні золоті литаври і самозабутньо виконували переконливу фугу кохання.

Це співали самці. Співали й співали. А Мишко мовчав і мовчав. Але всі вони воліли сказати одне й те ж саме: «Кохана, скільки ж років я чекав на тебе! Йди-но вже до мене, бо жити без своєї половинки просто несила!».

Олена так і не зрушила з місця. І тільки дивилась, дивилась, дивилась…