Чому дзвенять цикади

А леви якось уціліли. І, безтурботно передрімавши якийсь час у запасниках комунгоспу, за ініціативою чиєїсь світлої голові пересунулися охороняти вхід в Каштановій сквер. І на тому спасибі.

Вдень тут охоче відпочивали пенсіонери — грали чи то в доміно, чи у шахи. А надвечір підтягувалася молодь. Парубки вмощувалися проти входу і жартували: як поміж левів першою з компанії пройде цнотлива дівчина, леви прокинуться і втечуть. Звісно ж, скільки дівчат не проходило — леви продовжували спати. А хлопці просто таки заходились реготом. Що то молодість!

На однієї з лавок скверу сиділа трійця підлітків і щось гарячково обговорювали. Це були Сашко, Оленка і Мишко.

Десь за годину до цього Сашко стояв перед сходами до бібліотеки і пильно дивився на двері, аби не проґавити Оленку. Трохи позаду Сашка переминався з ноги на ногу Мишко.

Після Сашкового зізнання щодо знайомства з Оленкою мати жодного разу йому не дорікнула. Навпаки: була приязна і поблажлива. Навіть частіше ніж завжди звільняла його від чергування з Мишком — аби він мав більше часу готуватися. І не заперечувала, коли Сашко (не без докорів сумління) бігав в бібліотеку «замінити підручники». Звісно ж, він стрічався з Оленкою. І вони хай недовго, але встигали побродити набережною або посидіти на березі і поспостерігати за пароплавами, що пропливали повз них.

Чи здогадувалася мати, що син не втримається від швидкоплинних побачень з небажаною знайомою? Звісно ж, здогадувалася! Але чинила так, аби Сашко не знервувався і старанно готувався до іспитів.

А от тільки-но вони знайшли своє прізвище в списках медалістів, яких було зараховано за результатом першого іспиту, поведінка матері докорінно змінилася. І тепер Сашко нікуди не міг піти без супроводу молодшого братика.

Тільки Оленка вигулькнула з дверей, Сашко метнувся їй назустріч.

— Привіт, Оленко! Я поступив до інституту!

— Поздоровляю! Як же я рада за тебе! То сьогодні ти не бігтимеш додому? Прогуляємось до річки?

Сашко відразу знітився.

— Так, але… З нами піде Мишко — то мій молодший брат. Я маю за ним доглядати.

Оленка неабияк здивувалася.

— А скільки йому років?

— Вісім… Вісім років! — голос Сашка мимоволі став дещо агресивним.

Оленка продовжила примирливо:

— Та я ж аніскілечки не проти. Тільки у нас в селі такі діти молодших доглядають, худобу пасуть.

Потім звернулась до Мишка:

— То що? Давай-но знайомитись? Я — Оленка.

Мишко, що із задоволенням прислухався до сутички, що могла виникнути через його присутність, поважно відповів, мало не лускаючи від свідомості власної значущості:

— А я Мишко. Молодший брат Сашка.

— То ти як, ніколи-ніколи сам не гуляєш?

Мишко відповів хитрувато:

— Ніколи. Або з мамою, або з Сашком.

Тут уже втрутився Сашко: