Чому дзвенять цикади

— Скажи-но, хто насмілився образити таку красуню? Я викличу його на дуель!

Лялі від несподіванки сльози враз висохли. Вона підвела здивований погляд на джерело таких незвичних для її вух лестощів і побачила… його!

Такого вродливого хлопця вона ще в житті не бачила! Яскраво-жовта «водолазка» підкреслювала геть не худорляву статуру. Штани були як не імпортні, то щонайменше з Прибалтики. Каштанове хвилясте волосся не обскубане звичним бобриком, а більш довге, як у затаврованих на віки вічні в Радянському Союзі бітлів[15]. Пухкі губи привертали увагу, щоб вони там не казали. І величезні блакитні очі, що саме зараз дивилися на Лялю.

Кількох секунд Лялі вистачило, аби оговтатися і навіть вдатися до кокетування.

— А якщо це жінка, яка ж тут дуель? — поспитала вона у красунчика.

— О, я навіть не питаю, чим вона Вас образила! Але чи не була вона стара і потворна? Так то звичайнісінькі заздрощі!

Ляля згадала жінку, що миттю знищила її мрію: так, вона безперечно була не молода. А от чи потворна… Мабуть, ні. Але так приємно було вважати, що було саме так! Її, незаперечний талант і неземну красуню, було усунуто, аби вона не затьмарила стару каргу. І власному самолюбству не так дошкульно.

А молодик провадив далі.

— Я в цьому гадючнику вже шостий рік — вчусь на режисера в ДІТМ[16]. Звик нічому й не дивуватися.

Ляля і так вже була зачарована своїм співрозмовником, а тут ще й почула, що він має відношення до мистецтва. І відразу ж подумки розташувала його десь серед небосяжних.

— А Ви абітурієнтка? З якої республіки?

Ляля не хотіла виправляти співрозмовника, що вона вже, власне, і не абітурієнтка, тож вона відповіла тільки на друге запитання:

— Я з України, з Миколаєва.

— О, так! Тільки на Україні виростають такі розкішні красуні! До речі, саме зараз я підшукую акторку на роль Клеопатри для моєї дипломної роботи. — В оксамитовому голосі почали бриніти ділові нотки. — Задля цього й біля училища чатую, раптом стріну відповідну дівчину… Може, вже будемо на «ти»? Як тебе звуть?

У Лялі серце млосно закалатало від передчуття пропозиції, що має прозвучати. Дещо квапливо відповіла:

— Ляля. Мене звуть Ляля.

— А, звісно, Ляля, — пробурмотів хлопець до себе, — як же інакше? А ти не бажаєш спробувати свої сили на головну роль? Всі інші дівчата і нігтя твого не варті!

— Як його «спробувати»?… А раптом не зможу? Я ж не акторка! — пробурмотіла Ляля непевно. А душа раділа: звісно, вона зможе! Вже цього шансу вона з рук не випустить!

Наївна мрія провінціальної дівчинки одразу зануритися в богемне середовище не була така вже нездійсненна. В ті часи, за відсутності єдиного інформаційного простору, який сьогодні значно прискорює пошук виконавців на будь-які творчі проекти, дійсно був шанс випадково отримати роль. В пошуках потрібного типажу для свого героя режисер того часу мав немало потоптати долівку як в учбових класах театральних учбових закладів, так і в школах, спортивних секціях, а то й просто на вулиці.