По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Дійшла черга до Карася. Сотенний з найкращого боку охарактеризував молодого, кмітливого й сміливого вояку, але на обличчі Вепра вже з’явилася лагідна, солоденька посмішка.
— Кажеш, у сотні він десь з місяць?
— Так.
— Привів його Богдан?
— Так, друже Вепр, він з’явився в сотні з Богданом. Такий худий, нещасний, у тюрмі сидів перед цим. У ровенській тюрмі. Зараз від’ївся трохи, став на ноги. Бойовий, старанний. Огонь, а не хлопець! І сьогодні першим мені на допомогу кинувся, просто під кулі ліз.
— Першим… під кулі… — з посмішкою похитував головою Вепр.
Могила дістав з планшетки зошит і написав на обкладинці: «Карась свідомий українець, добре відповідав на запитання в час моєї бесіди. Навряд чи його слід запідозрювати».
Надрайонний прочитав і наказав:
— Топірця!
Брат Ясного… У Вепра були складні стосунки з Ясним. Він захоплювався Петром і водночас зневажав його. Вони були людьми різного гатунку. Вепр уважав себе людиною, яка вміє реально оцінювати обстановку. Для нього, від природи схильного до авантюризму, не було на світі нічого святого. Він давно перейняв для себе кредо від єзуїтів: «Мета виправдує засоби», — і його не дуже бентежило, якщо засіб надовго перетворювався в мету. Петро Карабаш був ідеалістом, витав у хмарах, ширяв там, у піднебессі, на крилах національної ідеї… Він не визнавав ніяких компромісів з совістю, і коли б дізнався про зв’язки Вепра з німецькою розвідкою, не шукав би пом’якшуючих обставин і, не роздумуючи, вимагав би смертного вироку для «зрадника».
Тимчасом Вепр був переконаний, що саме ці зв’язки дають для оунівців набагато більше користі, ніж «принципова позиція» відірваних від реального грунту «кришталево чистих» базік.
Ясний власноручно застрілив свого молодшого брата… Шістнадцятирічного хлопчину! Вепрові було б зрозуміло, якщо б Петро зробив це заради своєї кар’єри, слави, але Петро не був кар’єристом. Цей психопат діяв тільки в ім’я високих принципів. Як виявилось, хлопець ні в чому не був винний. Вепр уже мав точні відомості, як поляки-аківці підготовляли й здійснили свою операцію проти хутора Рутки. Це робилося, мабуть, не без благословення «друга України». Що вдієш — політика. Ясний політиком ніколи не був. Узяв і вколошкав хлопчину… Нема нічого гіршого від цих святенників, одержимих, які пруть на рожен. Така була думка про Ясного в надрайонного. Одначе зараз, коли шалений Петро Карабаш був мертвий і вже не являв собою ніякої загрози для Вепра, образ загиблого соратника змінювався у свідомості надрайонного, набуваючи все більше й більше світлих, героїчних рис.
І ось перед ним — брат Ясного. Ройовий… Це теж свідчить про принциповість Петра. Адже він міг улаштувати брата десь на вищу посаду, але, очевидно, вирішив, що це буде несправедливо, Нехай брат сам пробиває собі дорогу нагору. Тримав хлопця в чорному тілі. Ну що ж, він, Вепр, проявить піклування про кар’єру брата свого загиблого, друга. Це ж останній із Карабашів… Не треба казати йому про загибель старшого брата. Дізнається згодом сам. Але ж як він не схожий на Петра. Може, помилка? І він запитав:
— Псевдо, прізвище, ім’я?
— Топірець, Карабаш Степан.
— Старший брат у тебе є?
— Є.
— Ім’я брата.
— Петро.
— Коли бачив брата востаннє?
— Давно. Місяців зо два…
— Листа не одержував?
— Одержав… Тиждень тому.
Трохи зніяковів — знає про долю молодшого брата. Петро про все написав. Тримається гідно, хлопець з характером.
— Шеренговий Карась у твоєму рою?
— Так.
— Що можеш сказати про нього?
— Що я скажу… Накази виконує. Моторний, усе схоплює відразу. І щоб поцупив у кого що-небудь, цього не чути. Поводить себе добре.
— Він щось розповідав про себе? Хто він, звідки?
— Він з Рівного, сирота ніби… Був у Німеччині на роботі, через хвороби його відпустили звідти, потім сидів у ровенській тюрмі.
— Його Богдан до сотні привів. Де Богдан його викопав?
— Цього я не знаю.
— Я знаю, друже Вепр, — поспішно втрутився Довбня. — Мені Богдан розповідав. Вони їхали в поїзді…
Надрайонний скривив губи, злегка махнув рукою. Сотенний зрозумів цей жест і відразу ж замовк.
— Скажи, друже Топірець… Коли все це сталося… Ти стояв на лівому фланзі?
— Так.
— А де стояв Карась?
— Майже поруч, у другій шерензі.
— Ти його бачив?
— Так.
— Скажи, ти нічого не помітив? Як він стояв, як дивився… Може, він нервував, може, ти помітив який-небудь рух, помах руки?