По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Декілька чоловік у строю засміялось. Чорнокоса жінка почала щось швидко записувати до блокнота. Вепр витер акуратно складеною хустинкою губи й самовдоволено посміхнувся.
— Та дружба народів, про яку ви чули, то казка для маленьких дітей. Її придумали москалі, жидівські комісари для того, щоб їм було легше грабувати наш народ, пити з нього кров. Це — небезпечна казка, якщо в неї повірять дорослі люди. Дружив півень з лисицею, заєць — з вовком… Ви знаєте, чим така дружба закінчилась.
Знову веселе пожвавлення прокотилося шеренгами. Вепр почекав, поки гамір стихне, і продовжував, трохи підвищивши голос:
— Подумайте, друзі, хто буде піклуватися за нас, українців, хто нас захистить, якщо ми самі цього не зробимо? Чи, може, поляки або турки прийдуть нас рятувати? Чи, може, москалі свого хліба привезуть? Я вас питаю, друзі, дадуть нам москалі хліба?
— У них для себе не вистачає! — крикнув курінний. — Голодранці!
— Є закон життя — свій повинен триматися свого, — продовжував Вепр. — Хто відірвався від своїх, хто втратив віру в національну ідею, той загубив і свою гідність, перестав бути людиною. Він — відрізана скибка, його чекає ганебна загибель. Подивіться на цього збільшовиченого хахла. Це — ворог нашої нації.
— Брешеш! — вигукнув лобатий.
— Друже сотенний, попередьте їх… — поморщився Вепр.
— Ану мовчати! — загорлав Довбня. — Вам дали говорити, тепер слухайте.
— Це — ворог нашої нації. Зараз він виглядає жалюгідно й мізерно, пускає сльозу, а дайте йому добратися до своїх, він натягне свого мундира, начепить ордени й приведе до нас своїх друзів-москалів, татар і ще яких-небудь монголів, щоб ті забрали у нас хліб і загнали людей до колгоспів. Отоді пощади від нього не чекайте! Він — наш ворог ще й тому, що хоче відібрати у нас найсильнішу нашу зброю — нашу національну ідею. Він хоче обеззброїти нас. Ви чули, як він сказав: «Ми — радянські люди…» Зараз ви побачите, що це таке — радянська людина.
Вепр витер хустинкою губи, оглянув веселими очима своїх наближених. Він був упевнений, що його промова сподобалася всім, а найголовнішого він ще не сказав, зберіг на кінець промови. І надрайонний обернувся до тих, які стояли в строю.
— Скажіть мені, друзі, хто з вас, свідомих українців, зміг би піднести руку на свого брата, такого ж свідомого українця? Ніхто! Ніяка сила навіть перед смертю не змусила б вас погодитися на таке братовбивство тому, що нас усіх згуртувала національна ідея, честь і гордість. А радянська людина, яка втратила свою націю, цієї честі й гордості не має. Дивіться, добре дивіться, як колишні радянські солдати будуть розстрілювати таких же, як і вони, радянський людей. Не дивуйтесь і не докоряйте їм. Що з них взяти? Їх так виховали більшовицькі комісари. У них нема ні честі, ні нації, ні релігії…
— Це боягузи й зрадники! — вигукнув лобатий.
— Це твій собака, твій вівчарка дресирований! — закричав татарин. — Добре знаєш, кого взяв!
Надрайонний посміхнувся, зробив театральний жест у бік полонених.
— Ось вам, друзі, гордий совєцькій человек! Ось вам більшовицька дружба! Хай не буде у ваших серцях жалю до наших заклятих ворогів. Смерть їм! Слава Україні!
Сотенний, мов диригент, змахнув обома руками, й сотня голосно, хоч і не дуже дружно, відгукнулась:
— Слава! Слава!
Граната спітніла в руці Тараса. Він сам не помітив, коли витягнув її з кишені, вирвав кільце. Хлопець відчував, як ниють пальці, стискаючи тверде ребристе тіло «лимонки». Він думав тільки про одне — коли б не відмовив запал. Граната повинна впасти під ноги Вепрові. Надрайонний загине раніше, ніж кулі скосять тих, кого він засудив на смерть і хоче збезчестити. Хай знає, падлюка, що таке радянська людина. Тарас уже визначив мить для кидання гранати: як тільки буде подано команду «Заряджай!» Що буде потім, його вже не хвилювало. Буде видно, що обставини підкажуть. Двом смертям не бувати… Коли б пощастило в метушні вихопити в когось автомат або хоча б пістолет! Тоді б він наробив рейваху! Як любив говорити його дружок Вася Коваль: гинути, то з музикою!
Тарас затримав подих і ще раз зміряв очима відстань, що відділяла його від Вепра. Кидати треба точно. Але чому це ройовий Топірець оглянувся на нього? Підозріває щось? Плювати! Тепер уже ніхто не зможе перешкодити.
У Довбні якась заминка. Він почав роздавати набої Сидоренку, власовцю й оточенцеві, по одному патрону кожному. Татарин помітив це, закричав зловтішно, тикаючи пальцем у сотенного:
— А чому боїшся більше один набій давати? Своїх людей злякався? Дрючки замість зброї давав. Один набій! Шкуру свою дрижиш, хвоста притис, боягузливий собака!