По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Ну, що там таке? — надрайонний примхливо, з тим легким невдоволенням, яке викликає у витриманого і розумного начальника неповороткість його підлеглого, подивився на сотенного. — Чого ви жалієте набоїв? Видати по обоймі!
— Не треба, друже Вепр… — перелякався Могила.
— Дайте горілки, мучителі… — застогнав старшина Сидоренко. Він відвернувся, крутить головою, рве лівою рукою комір на собі.
— Буде горілка, вже послали… — тиче йому в руку обойму набоїв спітнілий, розгублений Довбня. — Ставайте на місце!
Сидоренко кидає на землю гвинтівку.
— Не буду, сам, гаде, стріляй! Не буду в своїх!
— Поставити і його разом з цими!
Вепр, курінний, Могила й охоронники, що стояли на правому фланзі, кидаються на допомогу сотенному.
І раптом немов гарячий вихор вдерся на галявину. Постріл! Це власовець. Він рвучко обернувся і з вигуком: «Бий!» — впритул вистрілив у курінного.
— Бий їх!
Граната, немов перепілка, випурхнула з руки Тараса. Здається, полетіла точно. І ніхто не помітив. Вояки в строю похитнулися й заціпеніли від несподіванки. А там, куди полетіла граната, — метушня, стрілянина, бійка врукопашну! Старшина зчепився з сотенним, у лобатого в руках гвинтівка. Татарин скочив на курінного, який повалився на землю і, не встигши зняти з нього автомата, просто з грудей убитого дає чергу. Вівчарка з виском і гавкотом бігає навколо. Стріляють охоронники, що підбігли.
Тарас упав на землю. Де граната, чому мовчить граната? Вибух, удар по голові. Ні, не осколок, де хтось ногою… Вояки, немов перелякана отара овець, шарахнулись від яру. Земля загула під ногами. Кулі свистіли над Тарасом, але він примусив себе підвести голову. Просто на нього, затискуючи пальцями закривавлене підборіддя, біг Могила — блідий, без окулярів, охоплений жахом. На галявині видно тіла, що корчаться в передсмертних конвульсіях. Довбня і охоронник добивають Сидоренка. В лісі стрілянина, гавкіт вівчарки, серед дерев миготять постаті людей.
Тарас схопився на ноги. Сотенний уже нахилився над Вепром. Надрайонний, притискаючи руку до живота, підвівся на коліна, зі стогоном видушив з себе:
— Чого ви стоїте, друже?.. Догнати! Спіймати!
Охоронник, поглядаючи на залиту кров’ю руку Вепра, поспішно рвав зубами провощений папір перев’язочного пакета.
Довбня побачив Тараса, крикнув:
— За мною!
— А зброя?
Сотенний не почув. Тарас побачив біля мертвого Сидоренка гвинтівку, взяв її й побіг за сотенним. На галявині залишилося чоловік шість убитих: курінний, старшина, чорнокоса жінка, та, що строчила в блокноті, охоронник і ще двоє, яких Тарас не встиг розпізнати. Але це не були полонені. А. Вепр залишився живим, здається, поранений, тільки поранений…
Попереду тріщали короткі черги, долинали рідкі постріли гвинтівок, протяжні, немов ляскання величезного батога.
Тарас зрозумів: з автоматів стріляють охоронники Вепра, а хтось із полонених відстрілюється з гвинтівки. Довбня біг важко, на ньому була шкіряна куртка, на сама, яку він відібрав у Кореня. Через деякий час Тарас його наздогнав. На шиї у сотенного висів автомат. Тарас бачив перед собою широку, переперезану ременем портупеї спину. Промахнутися було б просто неможливо. А з автоматом йому буде значно веселіше…
Тарас, не зупиняючись, відкрив затвор гвинтівки й мало не заплакав з досади — в магазині не було жодного набою!
— Ось він! — вигукнув Довбня, зупиняючись і показуючи на вбитого.
Це був оточенець. Він лежав, пірнувши головою у траву. Гвинтівки біля нього не було. Можливо, він утікав зі страху, не думав чинити опору, і його прошили автоматною чергою.
— Друже сотенний, дайте набоїв! — попросив Тарас.
— Де я тобі їх візьму? — злісно поглянув на нього Довбня, витираючи кров з вилиці. — Бачиш, як вийшло? Придумали! Жодної гвинтівки не дозволили видати сотні. Наказали набої віддати отим… Ось і догралися! — він підвів голову й закричав — Сюди, хлопці, за мною!
До них з боку галявини бігли вояки, які вже опам’яталися. Тарас сумно подивився на автомат сотенного й помчав туди, звідки долинали постріли. Він біг з усіх сил. Плану дій у хлопця не було, але він ще мав надію десь захопити зброю з набоями й приєднатися до втікачів. Усе залежало від випадку. Кожна мить могла бути вирішальною.
Попереду знов пролунали короткі черги. Один охоронник низько пригнувся й, пробігши метрів двадцять, заліг біля дерева. Тарас кинувся до нього, готуючись ударити прикладом по голові бандерівця.