По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Так, вийшло по-дурному. А тут ще Могила з своїми безглуздими порадами й зауваженнями весь час відвертав його увагу. Наука на майбутнє… Як поставиться Лебідь до такої пригоди? Треба відразу ж після огляду лікарів написати й відправити донесення. Добре, що був присутній курінний Смерека… Дещо можна буде звалити на покійного. І взагалі оця сотня… Треба навести порядок… Тепер уже йому ніхто не дорікне за те, що розстріляв Богдана.
Надрайонний скосив очі на свій френч, що висів на спинці крісла. Френч зіпсований, одна пола в крові, в двох місцях осколки попороли сукно. Пропав прекрасно пошитий френч! — А того жида — кравця, який його пошив, уже нема. Поспішив розстріляти, не хотів, щоб ще в когось був так добре пошитий френч. Кравець був не схожий на жида, більше — на німця. І чого Гітлер на них так напосівся? Всіх — до одного… Це, здається, вже зайве. Добрих кравців і шевців можна було б не знищувати.
Здається, його починає морозити. Де Довбня? Чому не з’являється Сокіл? Невже комусь пощастило втекти? А все — граната. Правда, розпочав старшина й отой — хто б міг подумати — недолугий власовець, але саме граната наробила паніки. Невже її. кинув хтось із тих, хто стояв у строю? Він вияснить, він докопається. Зрештою, граната могла бути в Смереки. Але він все одно буде стояти на тому, що гранату кинув хтось з вояків. Це йому вигідно в усіх випадках.
Зайшов Сокіл, подав аркушик паперу з написаними стовпчиком кличками вояків.
— Оці стояли на лівому фланзі… Сотенний уже повернувся. І Могила просить дозволу зайти… Впустити?
Надрайонний узяв список, кивнув головою.
Охоронник привів Довбню й Могилу. Сотенний шкутильгав, по червоному, розпареному обличчю з розсіченою вилицею котився піт. У референта пропаганди нижня частина обличчя була перев’язана закривавленим рушником і на понурому носі висіли окуляри з потрісканими скельцями. Обидва вони, немов школярі, які провинилися, зупинились посеред кімнати. Губи Вепра розтяглися в легенькій посмішці.
— Підійдіть ближче. Всіх упіймали? — запитав він.
— Друже Вепр, — ухиляючись від прямої відповіді, почав виправдуватись Довбня. — Вони з гвинтівкою, відстрілювались. А в нас…
— Хто втік?
— Двох не знайшли. Того москаля, який молився, і власовця. У власовця була гвинтівка.
— Живим нікого не взяли?
— Ні.
— З моїх хлопців хто-небудь убитий?
— Та є… — закрутив головою сотенний.
— Скільки?
— Ну, вважайте, двох зразу. Та ще одного в лісі… Цей, правда, не ваш, а курінного. Один поранений у руку. І пес загинув… Татарин його задушив, пес йому всі руки покусав.
— Де вбиті?
— Сюди всіх принесли.
— Совітів закопати в лісі. Разом з вівчаркою.
— Слухаю, друже Вепр.
— Наших приготувати до похоронів. З військовими почестями.
— Ну, це вже як ведеться…
Надрайонний подав Довбні список, втомлено заплющив очі.
— Подивись. Ці люди стояли на лівому фланзі? Ти можеш підтвердити?
Довбня прочитав список.
— Так, ці завжди на лівому, бо найнижчі ростом.
— Всіх знаєш?
— Усіх.
— Хто на підозрі? — розплющив очі Вепр.
Сотенний не чекав такого запитання, по-дурному й розгублено поглянув на надрайонного коменданта й ще раз прочитав список.
— Здається… Нічого такого не помічав…
— Хтось з них кинув гранату… — тихо й багатозначно промовив Вепр і знову заплющив очі.
Довбня остовпів. Він сам уже задумувався над причиною несподіваного вибуху, але йому не могло й на думку спасти, що це була граната, кинута кимось із вояків. Зараз тільки один такий здогад наводив на нього жах. Сотенний отетеріло подивився на Могилу. Той не міг розмовляти, але ствердно закивав головою — він був згідний з надрайонним.
— Хто з цих людей викликає довір’я? На кого ти можеш покластися, як на самого себе?
— Ну, а як же! — у відчаї вигукнув сотенний. — Та хоча б ройовий Топірець. Адже Топірець і привів отих чортів.
— Послати за Топірцем. Хай чекає. Я скажу, коли йому зайти.
Сотенний вибіг з хати й відразу ж повернувся. Вигляд у нього був нещасний — не встиг прийняти сотню, як одна біда за одною…
Нехай би краще вже Богдан за все відповідав…
— Читай список. Називай прізвище, звідки він, скільки часу перебуває в сотні, що за ним помічалося. Погане й добре. Повну картину.
Довбня почав давати характеристику кожному. Він час від часу збивався, плутав, але Вепр не перебивав його, й тільки коли мова зайшла про Топірця, попросив ще раз назвати справжнє прізвище ройового.