Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
У виданні вперше зібрано більшу частину праць із літературознавства та історії нашого письменства, що вийшли з-під пера Миколи Зерова (1890—1937) — видатного українського вченого, поета і перекладача, чий творчий доробок, за словами Євгена Сверстюка, залишається монолітним і дорогоцінним уламком храму української культури.
… важкий свій молот каменярський
міняла на тонкий різець Петрарки, —
але в чотиристоповому і п’ятистоповому ямбі («Молюсь і вірю», «Чорні троянди», ст. 57, «Червоне вино», ст. 102, «Вже червоніють помідори», ст. 124), п’ятистоповому хореї («Галасують найняті музики»), пов’язаних в звичайні чотирирядкові строфи, поет підноситься іноді до технічних висот своїх зразків — нових російських поетів, дарма що в українській поезії для витончених форм ще дуже мало ґрунту.
З українських поетів на ранніх творах помітно нібито вплив Олеся («Цілуйтеся, ловіть пісні») та Філянського («І шум людей, і велемудрі книги», ст. 93, «І сніжний іній мрій моїх», ст. 81). В одній поезії помітно обидва впливи разом:
І дзеркало води, і співи журавлів,
і книги мудрії, сердець великих спів,
розмови радісні і радість без розмов,
і шелести трави, і пахощі дібров.
Не бійся ніжкою фіалки ти топтать:
там, де ступила ти, їм легше розцвітать.
Там, де ступила ти, шепоче ніжний квіт:
її до нас послав небесний вічний світ (с. 27).
Вся перша строфа — цілком з Філянського, в перших двох рядках другої строфи почувається і Філянський, і Олесь, а в кінці — майже релігійне піднесення, щось на зразок канцон Петрарки. З українських поетів у Рильського найбільше внутрішньої созвучності з Філянським, тільки у Рильського менше семінарії і слов’янщини, різноманітніша будова фрази, певніший, тверезіший тон.
Головна тема книжки — радість існування. Як motto, на першій її сторінці можна б було написати: «Земле! як тепло нам із тобою!»
Поет уміє почувати радість і теплоту землі, милуватися її красою і часто знаходить в описах точні і колоритні епітети:
Під сірий шум дощу пронизливо-сумного,
під монотонний спів заплаканого шкла…
Хай сніг іде холодний та лапатий…
Хвилясті співи журавлів…
Його зорові й слухові образи надзвичайно ясні і чисті:
Надходить вечір синьою стіною…
… у ирій поплилиключі моїх щасливих днів…
Трубить ріг співучий в ясній далині…
Душевного спокою поета, яким він навіть кокетує трохи («Сьогодні був у мене сатана», ст. 85), ніщо не турбує. Любов являється йому з атрибутами ніжної Навзікаї, «стрункої дочки Феацького царя», або рисує перед ним «просте личко у хустині білій», «злото довгих вій» і «голос півдитячий та несмілий»… А думка про колишні розчарування веде за собою такі міркування:
Стоять граби прозоро-жовті
в промінні ясно-золотім…
Хай, друже, щастя не знайшов ти,
але нащо тужить за ним?
