Українське письменство

Далеко гірше стоїть справа з продукцією драматичною. Правда, число нових назв може здатися досить високим, але художня вартість великої більшості новоявлених драм і комедій не може бути названа високою. Переважає так зв. «драматичний мотлох», провінціальна писанина, що носить на собі всі ознаки перестарілого і до розпуки невибагливого смаку. До неї стосуються і драма д. Крижанського «Сваволя», і твір д. Гаврила Левченка «Юрко Огневик», і «Круча» д. В. Товстоноса, і «Нірвана» Олелька Островського. Трохи вище, на межі літературності стоять драми Л. Яновської («Четверта аксіома» і др.), ще вище — випущені на протязі року «Хуртовина» та «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка. Приємною новиною були і видані на початку року «Драматичні твори» С. Васильченка, куди увійшли не тільки давні його речі, як «На перші гулі» або «Зіля-королевич», але дещо й нове, як «Не співайте, півні, не зменшайте ночі».

Найвидатнішими, проте, появами з обсягу драматичної творчості були, без сумніву, дві п’єси Винниченка: «Панна Мара» і «Між двох сил». «Панна Мара» — легка, непретензійна комедія, щось на зразок давніх-предавніх водевілів з переодяганням, як це і зазначив один із суворих її рецензентів (найсуворіша рецензія належить О. Ковалевському і з’явилась у «Відродженні»). П’єса справді слабенька, зшита білими нитками і не може рівнятися навіть з середніми творами Винниченка. Перша слаба її сторона — невиразність центральної постаті, самої «панни Мари». «Се королівна, справжня королівна», — раз у раз про неї повторюють і закоханий в неї студент Срібний, і домашній учитель Єлеонський, а тим часом на сцені перед глядачем якась анемічна постать, що тільки силкується бути принадною і ґраціозною, — силкується і не може. «Повстання Мари» проти реакційних поглядів сім’ї, її репліки проти батька, що, наляканий перспективою «конфіскації без викупу», хоче збути оброблену трудовими руками землю в інші, нетрудові руки спекулянта, і, нарешті, останній її вчинок — заява про студента Срібного, як про свого нареченого, — все це вчинки й події, слабо мотивовані психологічно. Так само невиразно, з великою домішкою неймовірного шаржу, змальовано батьків Мари, що більш за все на світі бояться мікробів і жида-спекулянта Мойсея Абрамовича, що приїздить купувати землю, і тих селян, що приходять його арештовувати. Розмова селян (найнеможливіший жарґон) — звучить дуже неправдоподібно, а їх роль на сцені трохи нагадує тих блаженної пам’яті 1-го, 2-го і 3-го чоловіків зі старої української драми, над якими так весело насміявся колись сам Винниченко в своєму «Антрепренері Гаркуні-Задунайському». Продуманіше і уважніше написана друга річ — «Між двох сил» — але і в ній, помимо окремих інтересних моментів, окремих влучних спостережень, нема нічого, що могло б зробити її твором першорядного значення. П’єсі бракує суцільності драматичної будови, бракує композиції. Драматизм її здебільшого зовнішній і з цього боку — вона чи не найбільше скидається на популярних в свій час «Євреїв» Чирикова, весь драматизм котрих полягав у тому, що просто перед очима глядача проходила на сцені картина жидівського погрому.