Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
внутрішні рими і «піврими» на кінцях рядків:
зручне використання стилістичних засобів народної поезії:
То тут, то там — іноді цілком несподівано — прориваються прості і свіжі образи. Ось захід сонця:
Вечір:
Осінь:
Тонкий обсерватор, Тичина справді має очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути. Він може дати враження руху (ритмічне хитання соняшника), докинути кілька нібито незначних, випадково схоплених зорових і слухових деталей, і ви мимоволі, всім єством відчуваєте вітер в ясний сонячний день.
Птах. Ріка. Зелена вика.
Ритми соняшника.
День біжить, дзвенить, сміється,
Перегулюється…
Без сумніву, Тичина має ключі од якихось схованих таємниць українського слова, — такі несподівані і свіжі бувають у нього сполучення слів. Часом не вповні з’ясовуєш собі його думку, почуваєш, що він і сам не зразу б у ній розібрався, а збіг звуків, образ, відчутий нутром, а то і просто епітет примушує вібрувати уяву. Ось пантеїстичне: «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух». Момент перед творенням світу, коли з «первозданної» матерії ще не виділились окремі існування, — хаос, і над ним альтруїстичний творчий порив:
Теми свої Тичина бере зусюди. Ціла низка його поезій навіяна політичними подіями останніх років. Але як поетично перетворено сі враження! Як далеко одходить поет од застарілих шаблонів городянської поезії! В «Скорбній Матері», що «обніжками-межами» проходить по полю, між могил, дивиться на «квіти звіробою», що зросли на бойовищі, де полягли її діти, лежать, як се влучно з’ясував в своїй статті «Vita nova» Ан. Ніковський, враження крутянської і багатьох інших трагедій минулого року. Але автор ніде не знижується до простих ліній алегорії, не витлумачує і не перекладає на загальноприступну основу своїх поетичних видінь і символів. Не розумієш кінець кінцем тільки одного, нащо здався Тичині той поверховий футуризм, з усіма його фокусами і словесними новотворами («я веснів», «акордились планети», «яблуневоцвітно», «сню волосожарно», «омофорно»), з його вишуканістю й манірністю («вороний вітер», «одбивсь в озерах настрій сонця» і т. п.)? Нащо здалась йому футуристична марка і всі ті незграбні, немов синдетиконом склеєні вирази (з усіх складових слів Тичини приймаємо тільки підкреслені нижче: «Розпрозорились озера», «Йде весна, квітами, травами закосичена»)? Чи не здається, нарешті, самому авторові, що його найхимерніші речі разом з тим і найгірші?