Українське письменство

Футуризму у Савченка сливе нема. Де-не-де тільки проривається (і то в останніх поезіях, що до збірника не увійшли) те чи інше на футуристичний кшталт виковане слово.

Найвірнішим адептом поезії будучого в плеяді молодих поетів є найбільш претензійний, хоча й не найталановитіший Мих. Семенко. Перша книжка поезій, якою він дебютував в 1913 р. — збірник Prélude — не збудила серед читачів ніяких особливих надій. Правда, була там якась дрібка мелодійності, траплялись подекуди інтересні, по 6 і 9 рядків строфи, але в цілому — старі, позатирані теми, позбивані кліше: «я чую плач в душі нудній», «загляну я в очі дівочі і в них побачу співчуття», «квітку засипав негаданий сніг» (бліде наслідування олесівських «Айстр») і т. п. Пізніші книжки Семенка великого розвитку його хисту не показують, це стосується як до «Кверофутуризму», так і до обох «П’єро». Автор став значно сміливішим, франтовнішим, набув собі «душу пілота», почав жонґлювати іменами тих, кого уважає за духовних батьків або найяскравіших представників футуризму, — іменем «Чурляніса і Врубеля, Сезана і Гуро», і, шукаючи «квінтесенції модерного життя», заходився пересаджувати на український ґрунт головним чином манеру Ігоря Сєвєряніна, ґалантного петербурзького еґофутуриста, зв’язаного з футуризмом головним чином зовнішньою стороною своїх писань. Як Сєвєрянін, виковує Семенко нові слова (на московський кшталт): «омаґазинив я свою зверненість»; і, як ті російські футуристи, що хотіли скинути старих російських поетів «з пароплаву сучасності», ганьбить українських поетів старшої ґенерації — Чупринку, Олеся і Вороного, — а на адресу читача кидає такі фрази: