По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Німцям-фашистам ніколи не вигубити нашого народу українського, до якого б обману вони не вдавалися. Україна є і буде народною, вільною, радянською! їй не страшні ніякі вороги, бо в нас є вірні побратими, на-роди-брати, увесь Радянський Союз, а в Союзі нашому — нагадую вам, якщо ви не знаєте, — двісті мільйонів. Двісті мільйонів! Один за всіх, всі за одного, нікого в біді не залишать. Ось чому наша Україна буде жити вічно!
Лобатий рвучко підвів руку й вигукнув пристрасно:
— Хлопці! Слава нашій Україні!
І тут сталося те, чого ніхто не чекав. Кілька десятків вояків, які стояли в шеренгах, гримнули:
— Сла-а-ва!!
— Сла-а… — підтримала їх решта, але зразу ж осіклася під скаженим поглядом сотенного, який шалено замахав на них руками.
— Це вже щось неможливе! — обурився Могила. — Друже Вепр…
Надрайонний зрозумів свою помилку, але перегравати вже було пізно. Ніхто не повинен здогадатися, що він може помилитися. Ні, він усе знав, чудово все передбачив… Вепр стояв, як і раніше, спокійний і глумливо посміхався.
— Політрук!.. Це — радянський політрук! — голосно, щоб чули всі, кинув він через плече й весело кивнув лобатому головою, мовляв, продовжуй, політрук, ми всі твої витівки знаємо давно.
У лобатого, очевидно, пересохло в горлі. Зморщивши обличчя, він немовби проковтнув щось гірке, гострий кадик на його худій шиї сіпнувся, і він знову звернувся до сотні:
— Що ви думаєте, хлопці, коли проливаєте братню кров? Прикладіть вухо до землі, ви почуєте — земля гуде. То наша армія йде, вона вже близько. Що ви скажете товаришам нашим? Ви скажете: ми не своєю волею, нас примусили, ми не винні. А хто винен? Оцей?
Полонений повернувся до Вепра і, показуючи на нього пальцем, здивовано зміряв поглядом надрайонного з ніг до голови.
— Так він же один… Ну, нехай троє, четверо їх… А вас — сотня! Подумайте, хлопці!
— Друже Вепр, що ви робите? — не витримав Могила. — Необхідно…
— Прошу без істерик! — продовжуючи посміхатися, владно озвався надрайонний.
— Смерті я не боюсь! — вигукував лобатий. — І мої товариші не бояться. Вона нам знайома… Тільки смерть під ворога зрозуміла, а як її від братньої руки прийняти? Ваш командир умовляв мене, обіцяв життя дарувати, якщо я, українець, дам згоду розстріляти своїх товаришів — росіянина й татарина. Ніколи цього не буде! Чуєте? Ми — радянські люди і один одного не продаємо!
Тарас зрозумів, що лобатий не знає, кому доручено виконувати роль катів. Очевидно, на цьому й хоче зіграти Вепр. Так і є, Вепр відразу повеселішав.
— Чого тягнете!? — раптом істерично закричав Сидоренко, обертаючись до сотенного. — Навіщо жили з мене тягнете?.. Дайте хоч горілки! Не можу я… Горілки мені дайте!..
— Ану стій як слід! — накинувся на нього сотенний.
— Дамо горілки! — пообіцяв Вепр і з явним нетерпінням подивився на полоненого. — Все сказав?
— Ні, — вигукнув лобатий. — Хлопці! Я пощади у вашого командира не прошу. Він — український фашист, лакей німецький, він багатьох із вас ще зажене в могилу. Не до нього я зі своїм останнім словом звертаюсь, а до вас: Мені жаль вас, мені гірко й соромно, браття, що ви дали себе так обдурити.
— Все! — нетерпляче крикнув Довбня, оглядаючись на надрайонного. Сотенний нервував, він, як і Могила, не розумів, чому Вепр дав можливість полоненому виступати з більшовицькою агітацією, і хотів, щоб усе це закінчилося якомога швидше.
Лобатий підняв руку.
— Хлопці, прошу вас, думайте своєю головою, не вірте гітлерівським наймитам! Вони — вороги України. Нехай будуть прокляті навіки фашисти всіх націй! Хай живе дружба народів! Все сказав…
Вепр задоволено кивнув головою. Він знав, що зараз усі дивляться на нього, всі чекають, що він скаже. Продовжуючи тримати руку за спиною, він ступив уперед.
— Друзі! Ви чули все. Я спеціально дав можливість висловитися цим людям, щоб ви бачили, які це небезпечні вороги нашої ідеї, нашого народу, нашої багатостраждальної України. Ви чули, що говорив отут цей збільшовичений українець, ні, не українець, я не можу його так назвати, цей збільшовичений хахол, яку він нам пісню співав. Де його національна гордість? У нього її не було й нема. Де його національна свідомість? Не було й нема. Ви тільки подивіться на тих, кого він уважає своїми кращими друзями, ради кого готовий віддати своє життя, — москаль, татарин… І якщо б до них ще якогось Мойшу — був би повний Інтернаціонал.