Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Коли хто мовить бодай слово супроти волі громади, кара на горло без ощадку! — І ці слова воєначальника знову сколихнули юрбу.
— Кари йому, кари! — загукали десятки голосів. — Обіцяно ж йому: ребром за гак!
— Голодні ж воюємо!
— На війні ж без паляниці — як без гаківниці!
— Може, вам іще й калачів напекти? — глузливо скрикнув пан Пампушка.
— А чого ж! — сердито відповів єпископ. — Козак не жартує ні мечем, ні калачем!
— На палю його, сучого сина!
— Ребром за гак!
— Але ж я там уже дещо встиг упорати, ваше преосвященство, — бачивши, що жартам настав край, заспішив пояснити пан обозний. — Я сьогодні ж увесь день там…
— Мало! — не слухаючи, що той скаже далі, обірвав полковник.
— Я вже там, пане полковнику, встиг трохи подбати й про…
— Мало! — знову кивнув полковник.
— Кари йому, кари! — знову загукала громада.
— Чуєш? — спитав єпископ. — Не тільки я, а вже й народ прирік тебе до кари: якщо за тиждень у нашому гóроді…
— В облозі?!
— Якщо не буде всього потрібного задля козацької душі та тіла, тебе скарають-таки найлютішою смертю.
— Але ж, владико… — жахнувся обозний. — Як же я зумію…
— За невміння деруть реміння.
— Та де ж я все візьму? Те, чого нема?! Де я візьму? Я ж — не чаклун!
— Є між нами чаклун, — стиха озвався Саливон Глек.
Аж тихий вітер пройшов між народом:
— Козак Мамай?
І всі озирались: чи не тут він? А за хвильку ввесь гурт мирославців завирував:
— Козак Мамай! Козак Мамай! Козак Мамай!
Він був тут, поблизу ж.
Сидів собі на невисокому горбочку, під старим кремезним дубом, ніби нічого й не коїлось на ближнім моріжку, начебто не його й кликали стільки голосів.
Сидів він у звичайній своїй споглядальній поставі, ноги по-турецькому склавши, як Ходжа Насреддін.
З незворушним спокоєм в очах.
З якоюсь іншою бандурою в руках.
А біля нього — ратище козацьке, загнане до половини в землю.
До ратища — коня прип’ято, винохода-ступака, того самого Білогривця, що його Мамай намалював собі на чорній стіні гетьманської цюпи.
Біля коня — наш добрий знайомий, Песик Ложка.
Все достеменно так, як Козака Мамая зображували тисячі майстрів народного малярства на нехитрих картинах протягом кількох століть, — але ж одним тільки не скидалося все те на відомі картини: коло Мамая принишк величезний гурт мирославської дітвори, завороженої чи голосом його, чи бреньками козацької бандури.
Він їм уже й пісень співав, і борюкався з ними, бо діти завше горнулись до Козака, і всі об тім знали, аж молодиці малят приводили до нього, — на щастя, бач! — і вагітні ходили на Мамая подивитись, аби вродилося що-небудь добре… Він їм зараз, можебилиць наговоривши, злегка торкаючи струни, золотою сережкою помаваючи, потиху-тиху розповідав:
— …Прийшов я додому. Хочу я їсти, нігде мені сісти, я — за пиріг да й за поріг. Де не взялася вража оса да й хвать мене за вуса, да й понесла на небеса. Ізлетів я на небо, дивлюся — стежечка. Пішов я, пішов, дивлюся — церковця: із калачика дверцята, пиріжком підперта, бубличком заперта. Укусив я бубличка, церковця одімкнулася…
І треба ж було видіти його обличчя в цю мить!
В очах дітей він бачив захват, але й у самого Мамая — лице суворе, гартоване сонцем, гризене комарами, печене всіма вітрами, сяяло його лице, як у дитяти.
Нечасто в ті пори будь-якому козаченькові випадало щастя побавитися з дітьми, але ж суворі люди прагнули цього завжди, мирні чоловіки, котрим доводиться все життя воюватися, обороняючи рідний край, жінок та дітей, — і тепер ось Козакові знов та й знов кортіло з малюками поборюкатися, побігати, пригорнути кожного до грудей, котрі й не скуштували досі ні окрайчика святого батьківського щастя, тієї радості — до лона пригорнути своє дитя, тієї тваринної радості, що є людяніша й коштовніша за всі інші радості буття.
Мамай вів далі свою казочку, нехитру-немудру, та вже не тільки дитячих поглядів прагнув, а й до голосів на недалекім моріжку прислухався, до людей, що його кликали, бо вже розумів, що казочці ось-ось настане кінець.
— Укусив я пряничка — церковця одчинилася. Увійшов я в ту церковцю, аж бачу в вівтарі — Бог Син і Бог Отець… — І зненацька урвав: — Але — казці кінець!
Діти вражено загомоніли, засмикали Козака, та треба ж таки було з мандрівки по небесах повернутися до справ земних, невеселих, ратних, козацьких, бідняцьких.
Громада вже сунула до нього, — знали, де шукати: цього дуба, років з двісті тому, він сам тут посадив, як і по всіх, либонь, городах України були старезні, його ж рукою саджені, дуби, — тож люди й сунули саме сюди, бо Козак полюбляв цей горбок, цей дубок.