Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Гуртом підходячи до нього, мирославці били Мамаєві чолом:

— Тільки ти порадиш нас, Козаче.

— Чого не може громада, — відмовив Мамай, — того й Козакові зась.

— Ти знаєш більше за нас.

— Від усіх — не більше, — чіпляючи бандуру на дубову гілку, закинув Мамай.

— Ти ж усе вмієш.

— Дещо вмію, — погодився запорожець.

— Ти ж можеш усе, чого схочеш.

— Хочу я й справді багато. А можу… — і Козак Мамай розвів руками, і око прискалив кумедно, і вусом повів. — Гай-гай!

— Гай, та ще й зелений! — сказали добрі люди. — Ми таки й справді зараз мусимо зробити більше, як можемо…

— Ні, — заперечив Мамай. — Ви, панове громадо, більше можете, ніж вам здається. Ви більше маєте, ніж ви знаєте. Ви більше знаєте, ніж гадаєте, більше сієте, ніж пожинаєте. Ви, панове товариство, більше здужаєте, ніж оце зараз хочете, бо ж ви ще й не знаєте всього: що ви можете, що ви вмієте, що ви маєте…

— Але ж нам треба знайти саме те, чого нема.

— Все, що нам потрібно для війни, для подолання.

— Все це є в Калиновій Долині, — проголосив Козак Мамай. — В оцій багатющій землі.

— Де ж воно?

— Де?

— Треба шукати.

І наш Мамай, уклонившись воєначальникові, старшині й поважним панам-цехмайстрам, віддав чолом і всьому народові і мовив:

— Хай нас рятує рідна земля.

Мовчання скувало громаду.

Тиша пойняла весь гурт людей.

А Козак Мамай, повагом одійшовши до кущів калини, на горбок, став навколішки та й припав до землі.

В благанні.