Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— І зрадою? — підказав єпископ. І спитав у людей: — То будемо, черкаси, волі здобувати чи в лядській кормизі пропадати?
— Волі! Волі! — загукала громада.
— Не наплюють нам у жменю!
— Бог нам допоможе!
— Амінь! — проголосив єпископ.
— Або дома не бути, або волі здобути! — гарикнув дужим басюрою Прудивус, який, так і не попрощавшися з братом, з Омеляном, щойно повернувся до міста. Він був прикро засмучений, і голос його розлігся над майданом з особливою силою, аж громада вся зануртувала. — Волі здобути! — повторив лицедій.
— А коли волі… — знову озвався Мелхиседек. — Коли хочете волі, то треба, гріха не боячись, мерщій ставати до роботи, щоб панна Смерть, яка вже зазирає нам у вічі, щоб хутчіш одвернулась вона від нашого славного міста.
— Щоб не потоптав нас гетьман Однокрил.
— Не пустимо його походом на Москву.
— Нехай поможе нам Господнє провидіння! — проголосив єпископ. — А коли не пустимо похлібця лядського ступити далі, то й Москва віддячить нам не раз, бо ми сильні тільки з нею. Амінь!
Хоч і лунали ще подекуди голоси заперечення, вся громада загомоніла схвально, і вже бачив єпископ, що на зелені свята мирославці байдики бити не будуть, та й утікачі з околиць поможуть долинянам захистити свою честь і свободу.
Владика рушив був до свого дому, що стримів над урвищем, по той бік Соборного майдану, але спинився, бо побачив, як пробивається через юрбу, вишкіривши дірку на місці передніх зубів, захеканий Демид Пампушка, тримаючи в руках сувій паперу, що з нього на вузенькій стьожці звисала червона, шпанської смоли печатка.
— Лихая вість! — гукнув обозний.
— Що там таке?
— Чули-сьте? Лист!
— Від кошового? З Січі?
— Від гетьмана Гордія Однокрила.
— Та й що за лист?
— Щойно оточив усю Долину, затулив останній вихід!
— Праведно, посітив ти нас, Господи, гнівом своїм, — перехрестився отець Варлам.
— Що ж він там пише? — спитав старий гончар Саливон.
— Страхає голодною смертю.
— Чи не рано?
— Але ж виходу з Долини вже нема.
— Вистоїмо, пане полковий обозний, — глузливо кинув йому гончар.
— А як? А як? — смикаючи себе за тонкий щетинкуватий вус, питав пан Купа. — Аж Однокрил на цім письмі похваляється, що розбив уже десь там, побіля Гадяча, звитяжне військо вірного народові полковника Мартина Білодіда…
— Бреше, чортів лебедин! — спокійно мовив превелебний.
— Що вже послав своїх найманців супроти полків князя Верейського, що стоять у Білгороді, що ми їх тут, мовляв, дожидаємо марно…
— Бреше, котолуп варшавський!
— І присягається, — провадив своє Пампушка, — не відступати від Мирослава, покіль ми тут усі не вимремо, як у диму джмелі…
— А чи не пора вже нам скувати гак? — кивнувши на обозного, спитав Хома Нетреба, старий коваль.
— За лихі вісті київ з двісті! — гукнув Прудивус.
— Не я ж це вигадав, — погладив себе по голому черепу Демид, бо там іще чорнів слідок соколиного дзьоба, і в ту хвилину йому засвербіло саме в тому місці. — Читайте ось листа!
— Бреше він, самого гаспида байстрюк! — так само спокійно знову мовив владика. — Я гетьмана знав іще в ту пору, як він служив у Луцькому суді за регента, де він, видно, й брехати навчився. Чому ж то він мовчить, що вже московські ратники та обложили двох жовтожупанних полковників у Конотопському замку? Чому ж то він мовчить, що по всій Україні проти гетьманської влади — повстання за повстанням? Чому ж він мовчить і про те, що в бою під містечком Гримайлом запорожці вже розбили Однокрилового війська десять крот по півчвартаста, бо його найманці понадудлювались так, що не знали о собі, не так о битві, бо ж козаки попідсилали своїх братчиків з горілкáми… Та й тікали ж однокрилівці, зложивши встид на сторону, бо запорожці в них коні займили, і тільки хто-не-хто зміг безоружно вийти на піших ногах. Чому ж про це мовчить пан гетьман? До нас сюди, самі, панове, знаєте, тікають з його війська обшельмовані козаки, а з його сіл — хлопи, навіть челядь, навіть розбещені на легкому хлібі двораки…
Помовчавши, Мелхиседек сказав:
— Ти все це знаєш, пане Купо! То навіщо ж…
— Але ж… гетьманський лист!
— Базікай! — гарикнув на всю глотку владика, прездоровий колись козарлюга, і, вхопивши товстенного Купу за петельки, підняв угору, мов перину, та й добре струсонув, аж пан обозний замалим не ґиґнув.
Поставивши Демида Стародупського на землю, отець Мелхиседек сердито звернувся до всіх: