Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Також переселенці почали перейматися тим, що їх спіткає доля попередників, особливо коли після кількох місяців проживання обіцянки так і не знайшли матеріального підтвердження. У 1935 році переселенцям повідомили, що їх, як і місцевих жителів, на загальних умовах оподатковано поставками м’яса й молока: напевно, це теж стало для них зловісним знаком. Записи в Марківському районі засвідчують, що чимало переселенців повернулися до Росії навесні 1935 року, а ті, хто залишився, вагалися. У листах додому вони скаржилися на погані умови і зазначали, що голодні місцеві колгоспники виглядали напівмертвими, не мали одягу-взуття та їли «качани після кукурудзи».[1096]

І хоча наявні архівні матеріали, можливо, і не повні, але багато цих переселенців з першої хвилі насправді повернулися назад протягом першого року. Ймовірно, саме через це було організовано нові потоки депортацій до цього регіону. Проте наступні переселенці вже не були добровольцями. Згідно з наказами про депортацію, 39 000 «поселенців» у лютому 1935 року були особами, які добре «не зарекомендували себе у зміцненні кордону та колгоспної системи», а також були «націоналістичними антирадянськими елементами». Чимало з них були із західних прикордонних районів радянської України й включали велику кількість етнічних німців і поляків. Цю «п’яту колону», як її охарактеризувало ОГПУ, було назавжди переселено подалі від кордону.

Цього разу держава доклала більших зусиль для того, щоб переселенці не поїхали назад. Для попередження втеч ОГПУ завербувало місцевих стежити за новоприбулими селянами. Тих, кого затримували при спробі втечі, карали. Це відносно «успішне» переселення було повторено в 1936 році, хоча багато депортованих із західних районів цього разу опинилося далеко за межами східної України. Близько 15 000 польських і німецьких сімей (за деякими підрахунками 70 000 людей) переселили до спустошеного голодом Казахстану.[1097]