Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
«Чистки» на цьому не припинилися. Три роки по тому верхівка КП(б)У стала особливою мішенню Великого терору — тотального нападу Сталіна на старих комуністів у Радянському Союзі. Як відомо, Хрущов згадував у своїх мемуарах, що у 1937–1938 роках КП(б)У «бездоганно вичистили».[1102] Він знав про це напевно, адже власноруч допомагав організовувати арешти. Хрущов народився в російському селі поруч з українським кордоном і виріс у робітничому Донбасі. Як і Каганович, він ідентифікував себе з пролетарською, російськомовною Україною, а не з українськомовним селянством. За вказівкою Сталіна Хрущов повернувся до Києва в 1938 році в супроводі співробітників ОГПУ. Після боротьби й «чистки» КП(б)У (котра спочатку чинила опір), він став відповідальним за арешт усієї правлячої партійної верхівки, включаючи Косі-ора, Чубаря й Постишева. За кілька місяців усі вони будуть мертві; більшість членів українського уряду стратять навесні 1938 року. Пересічні партійці також почали зникати: між січнем 1934 року і травнем 1938-го третину КП(б)У — тобто близько 167 000 людей було заарештовано.[1103] За словами Хрущова, «здавалось ніби жоден секретар партійного або виконавчого комітету району, жоден керівник у Раді народних комісарів, навіть жоден заступник не залишився на місці. Ми мали починати все з нуля».[1104]
До кінця десятиліття «чистку» завершили: на початок війни в 1939 році ніхто з вищого керівництва КП(б)У не мав жодного стосунку чи прихильності до національного руху чи бодай наці-онал-комунізму. Коли в 1945 році війна закінчилася, нацистська окупація та Голокост ще більше спустошили республіку та її інституції. У повоєнний час партія продовжувала дотримуватися «українських» символів і навіть мови, але вищі щаблі її складалися переважно з російськомовних партійців. Етнічних українців, котрі перебували в партії, часто набирали з сільських активістів (які виконували подвірні обшуки, що призвели до голоду), а протягом наступних років до владних структур увійшли їхні діти та онуки.[1105] Ніхто з партійців вже не пам’ятав іншої України.
Куди партія вела, туди вслід за нею рухався й народ. Приваблені можливостями, що відкривалися в республіці для нових мешканців після руйнувань війни, голоду й «чисток», більш як мільйон росіян переїхали до України між 1959 і 1970 роками. У той час, як промисловість в Україні переживала період відбудови й розвитку, російськомовні працівники державного апарату вербували керівні кадри для промисловості на Півночі. Університети, лікарні та інші установи робили те саме. У той же час майже всі інші меншини, котрі все ще проживали в Україні — євреї, німці, білоруси, болгари та греки — асимілювалися з російськомовною більшістю. Селяни, котрі переїхали зі спустошеного села до міст, аби досягти чогось більшого в житті, також часто переходили на російську мову. Як і в XIX столітті, російська мова відкривала можливості та просування. Українську мову асоціювали з провінційною, «відсталістю».[1106]
У 1970-х та на початку 1980-х ідея масового українського національного руху видавалася не тільки мертвою, а й глибоко похованою. Вона жевріла в колах інтелігенції кількох міст. Більшість росіян та чимало українців знову вбачали в Україні лише провінцію Росії. Здебільшого чужинці взагалі не бачили різниці між Росією та Україною, якщо вони взагалі пам’ятали слово «Україна».
Навесні 1933 року Михайло Шолохов, тоді вже визнаний письменник, сів за друкарську машинку в козацькій станиці Вешенська на Дону та написав листа Сталіну. Це було не перше послання вождю. Як патріот і прорадянськи налаштована людина, Шолохов протягом тривалого часу інформував Сталіна про перебіг колективізації в станиці. Можливо через те, що він особисто зустрічався зі Сталіним у Москві, письменник, імовірно, не боявся наслідків від написання таких листів. Його перші повідомлення були короткими, написані власноруч, часто розповідали про незначні події, котрі, на думку автора, відбувалися неправильно. У 1931 році він, стурбований тим, що бачив сам: скрізь на селі від голоду помирали коні та худоба. У 1932 році його непокоїло те, що колгоспники крали насіння із сіялок. Він також повідомив радянському лідерові, що намагання усуспільнити всю худобу зазнали поразки. У деяких місцевих селах «заготівельники» худоби били селян й силоміць забирали в них тварин. Селяни боронилися і в одному селі вбили заготівельника.
1102
Nikita Khrushchev, Khrushchev Remembers, trans. Strobe Talbott (Boston, MA: Little, Brown, 1970), 108.
1103
Bohdan Krawchenko, Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine, 148. Зі всіх організаторів Голодомору вижив лише Григорій Петровський: позбавлений власності та привілеїв, він опинився в московському вигнанні.
1104
Khrushchev, Khrushchev Remembers, 108.
1105
Висновки з неопублікованої дипломної роботи Дарії Маттінґлі.
1106
Bohdan Krawchenko, Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine, 174–5.