Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Відповідь Сталіна була безжальною. У двох телеграмах й у власноруч написаному листі він повідомив Шолохова, що йому прикро чути про такі помилки в роботі партії. Він запропонував надіслати конкретну допомогу в станицю та в сусідній Верхньо-Донський район. Але співчуття у відповіді Сталіна не було. Лідер країни вважав, що письменник не бачить повноти проблеми. «Ви бачите один бік справи, — зазначав Сталін, — шановні хлібороби вашого району (і не лише вашого району) провадили “італійку” (саботаж!) і були не проти залишити робітників, Червону армію — без хліба». Ці люди могли видаватися простими селянами, пояснював Сталін, але насправді вели тиху, безкровну й водночас ефективну «війну з радянською владою». Можливо, Шолохову вони здавались безневинними. Якщо це так і було, то письменник глибоко помилявся.

У відповіді Сталіна Шолохову, написаній у розпал голоду навесні 1933 року, повторено ідеї про існування суцільних змов. Про них Сталін писав у персональному листуванні, згадував у промовах та на партійних зборах: ті, хто помирав від голоду, не були безневинними. Навпаки, це — зрадники й саботажники, котрі намагалися підірвати пролетарську революцію. Адже саме вони оголосили «війну радянській владі».

Якщо в 1921 році більшовицькі керівники говорили про селян, які страждали від голоду як про жертв, то в 1933 році Сталін докорінно змінив термінологію. В його тлумаченні ті, хто потерпав від голоду, були не жертвами, а злочинцями. Вони не страждали, а самі були винні в своїй лихій долі. Вони витворили голод і тому заслуговували на смерть. Згідно з таким трактуванням він дійшов логічного висновку: держава справедливо відмовляла їм у порятунку.

Сталін обстоюватиме цю позицію до кінця свого життя. Він ніколи не заперечував (ні в спілкуванні з Шолоховим, ні з будь-ким іншим), що в 1933 році селяни помирали від голоду, спричиненого державною політикою, але ніколи за це не вибачався. Зрозуміло, що він читав повідомлення Шолохова, й вони були для Сталіна достатньо важливими, якщо він на них відповідав. Однак він ніколи не визнавав, що важливі складові його політики — колективізація, хлібозаготівлі й навіть подвірні обшуки й труси, котрі загострили голод в Україні, — були неправомірними. Навпаки, всю відповідальність за нестачу продовольства та масові смерті він переклав на плечі тих, хто помирав.[1107]

Саме ці думки він озвучив на «з’їзді переможців» у січні 1934 року. Сталін засудив націоналізм та наголосив необхідність продовження боротьби. «Ми перемогли куркулів», — заявив він, додавши, що їхня ліквідація ще триває. Агенти старого режиму, «колишні люди», як він їх називав, усе ще можуть завдати багато шкоди. Ба більше, партія має очікувати спротиву від цих «відмираючих класів»: «Саме тому, що вони відмирають і доживають останні дні, вони переходитимуть від одних форм нападок до інших, більш різких форм нападок, апелюючи до відсталих верств населення та мобілізуючи їх проти радянської влади».[1108]