Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Бригади студентів, робітників та партійців надсилали з міст на село — і це трохи допомогло зарадити проблемі. Разом із тим, такі дії були ризиковані: все більше радянських громадян могли побачити на власні очі ситуацію на селі. Щоб запобігти витоку інформації від всіх осіб, що побували там, зокрема від Макса (котрий втік) та Лідії, необхідно було їх контролювати. Інакше вони повернуться й розповідатимуть страшні історії про смерть і спустошення, і це призведе до непередбачуваних наслідків.
Праця студентів і робітників не вирішувала проблеми в довготерміновій перспективі. Режим потребував постійного складу населення та нових людей, які б могли жити в селі та обробляти землю. З цією метою наприкінці 1933 року розпочалася програма переселення. На практиці це означало заміну українців росіянами в деяких районах республіки, і це спрацювало в часі переселення, хоча саме переселення виявилося провальним.
До 1933 року в радянського керівництва вже був певний досвід з переселення людей. Сотні тисяч «куркулів» депортували до порожніх на той час північних і східних регіонів країни, а також до бідних і менш заселених районів України. У роки Другої світової війни масові депортації за етнічною ознакою допровадять до виселення цілих народів. Зокрема народів Кавказу — чеченців та інгушів, карачаївців, калмиків, балкарів, месхетинців, а також кримських татар та поволзьких німців. У своїй «Таємній доповіді», виголошеній перед партійною номенклатурою в 1956 році, Микита Хрущов засудив ці масові переселення людей, і пожартував, що «українці уникли такої долі лише тому, що їх чисельно забагато і не було місця, куди б їх депортувати. Інакше [Сталін] депортував би і їх». Офіційна стенограма занотувала, що ця ремарка викликала «сміх та збудження в залі».[1090]
Офіційно переселення росіян в Україну було викликане нагальною потребою. Нагорі добре знали про нестачу робочої сили. У телеграмі, надісланій у серпні 1933 року, народний комісар землеробства СРСР Яков Яковлєв описав колгосп неподалік Мелітополя, в якому залишилось «не більше третини господарств... менше п’ятої частини з кіньми». Кожна окрема родина мала обробляти самотужки 20 гектарів родючої землі. Натомість у західній Росії землі не вистачало, і на одну родину припадав у середньому 1 гектар землі. Сталін у записці до Молотова відповів, що необхідно пришвидшити можливе «переселення селянства».[1091]
Перший етап переселення охопив 117 000 селян або 21 000 господарств з Росії та Білорусі. Вони почали з’являтися в Україні восени 1933 року. З січня та лютого 1934 року додаткові 20 000 господарств прибули до спорожнілих сіл східної та південної України, цього разу з Росії та інших регіонів України.[1092] Ці цифри можуть бути неповними, оскільки вони включають лише тих, кого переселили офіційно, за державної підтримки. Інші — їхня кількість невідома — просто зібралися й переїхали з Росії та інших регіонів самі, почувши, що в цих районах України було багато вільної та безкоштовної землі. Взагалі, першу хвилю переселенців утворили добровольці, котрі розраховували на безкоштовне житло, продовольче забезпечення та оплачений державою переїзд, хоча деяких з них виселили як «куркулів» і ворогів народу — в них вибору не переселятися не було.
Багато переселенців були розчаровані. Вони сподівались отримати житло та родючу землю. Держава оплатила переїзд та перевезення речей, включно з худобою, забезпечила гаряче харчування протягом переїзду й навіть обіцяла податкові пільги. Однак реальність виявилась дуже відмінною, як про це згадувала одна переселенка (в той час ще дитина) з Житомирської області:
Нас також виселили [як куркулів], але відправили в с. Городище Дніпропетровської області. Це село вимерло і нас туди переселили. Ми ніякої допомоги не отримували... В Городищі нам дали маленьку кімнату в хаті, ми стелили солому й спали на підлозі. У колгоспі давали 1 кілограм хліба на 10 днів. Нам обіцяли багато, та не побачили ми з того нічого...[1093]
До того ж на переселенців чатувало ще багато несподіванок. По прибутті багато росіян так і не змогли призвичаїтись до життя в українському степу. Вони не звикли розтоплювати печі соломою так, як це робили місцеві українці. Також не завжди привітним до них було місцеве населення, котре до того ж розмовляло не зовсім зрозумілою мовою. Села були зловісно порожніми: в них забракло навіть собак і котів, про що зазначали радянські заготівельники наприкінці 1933 року. А це, в свою чергу, призвело до нашестя мишей як в села, так і на поля.[1094] Один переселенець у листі до родичів в Росії описував моторошну, гнітючу атмосферу, при цьому ні словом не обмовившись про голод: «Народу тут багато померло, була епідемія в 1932 р., і залишилось дуже мало, так що цю землю не можуть обробляти». Інший переселенець згадав про голод і додав: «У селі обійстя розвалені, розкидані, взагалі порядку немає. Правда, розказують місцеві жителі, що раніше цього не було, село було впорядковано як і належить, і люди жили багато, тут родить картопля, й городина, й усе інше. Лише мешканці цих країв останнім часом страшно збідніли».[1095]
1090
Nikita Sergeevich Khrushchev, The “Secret” Speech Delivered to the Closed Session of the Twentieth Congress of the Communist Party of the Soviet Union, ed. Bertrand Russell Peace Foundation (Nottingham: Spokesman Books for the Bertrand Russell Peace Foundation, 1976).
1091
H. Iefimenko, “Resettlements and Deportations during the Post-Holodomor Years (1933–1936): A Raion-by-Raion Breakdown”, переклад Марти Олійник, Науково-освітній консорціум вивчення Голодомору, 16, цит. з РДАСПІ, 11/64/39 (1933). Оригінальна публ. Г. Єфіменко, “Переселення та депортації в постголодоморні роки (1933–1936 рр.): порайонний зріз”, Проблеми історії України: факти судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць 22 (2013), 136–66.
1092
Г. Єфіменко, “Переселення та депортації в постголодоморні роки (1933–1936 рр.): порайонний зріз, 3–4.
1093
Daria Mattingly, “Oral History Project of the School Students of Tororyshche”, 2007, from the private collection of Daria Mattingly.
1094
ЦДАГОУ 1/20/6375, 63–4.
1095
Г. Єфіменко, “Лиховісні 30-ті роки на Марківщині”, 348–56.