Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

План першої п’ятирічки в Україні супроводжувався продуманою стратегією знищення її нації — і як політичного чинника, і як соціального організму. Українську національну інтелігенцію, комуністів і некомуністів, було фактично ліквідовано. Те, що від них залишилося, залякували повторюваними кампаніями проти «буржуазного націоналізму» та підпорядковували державі, об’єднавши з новою «радянською інтелігенцією», яку сталінський режим ліпив на свій смак і розсуд. Українське комуністичне керівництво було політично знищено після падіння Скрипника, і фізично в роки Великого терору. Українську національну культуру було вигнано з міст до сіл, звідки вона й прийшла; селян — основне джерело державності — знову було прикріплено до землі й фактично перетворено на кріпаків через колективізацію сільського господарства, внутрішню паспортну систему та запровадження обов’язкової трудової повинності, яка нічим не відрізнялася від панщини.

Геноцид — недостатньо страшне слово для позначення того, що було заподіяно українцям, проте їх виявилося занадто багато, аби режим міг серйозно розглядати ідею цілковитого фізичного винищення. Він спробував натомість зламати їх, заморити голодом, зруйнувати їхню культуру. Один український дисидент згодом запропонує термін «етноцид» на позначення заподіяного радянським режимом[1027].

Хрущов якось сказав, що Сталін хотів депортувати всіх українців до Сибіру, як він учинив із деякими меншими національностями, — тільки українців було забагато[1028]. Ми бачимо, як українській нації стяли голову винищенням її інтелігенції, як її знесилили штучно створеним голодом і як було зруйновано останні залишки її незалежного політичного керівництва.