Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Перепис населення 1939 року в Радянському Союзі, сам собою сумнівний, показує, що за період із 1926-го по 1939-й кількість українців у СРСР зменшилася більше як на 3 млн., або на 9,9 %[1000]. Навіть на основі таких украй непевних даних Януш Радзейовський обчислив, що за цей час дефіцит населення, тобто невідповідність його кількості показнику, виведеному на основі попередньої тенденції, через збільшення рівня смертності та / або зниження народжуваності становить 9 263 000 українців[1001]. Справжні цифри цілком можуть бути вищими. За даними перебіжчика з КДБ Вальтера Кривицького, офіційний радянський перепис 1937 року виявив, що населення Союзу становить 145 млн., а не 171 млн., як передбачалося згідно з обчисленнями та демографічними тенденціями. Ці дані ніколи офіційно не оприлюднювалися, натомість було заарештовано керівника бюро статистики та його найближчих колег[1002]. Те, що перепис населення 1939 р. показує загальну кількість населення СРСР як 170,5 млн., може свідчити про те, що наступники намагалися уникнути недоліків у роботі, яких допускалися попередники. Навіть цей перепис не міг приховати в буквальному сенсі «стягнення десятини» від кількості населення України.

Безумовно, згортання політики українізації та впровадження протилежних настанов посилило асиміляційний тиск на українців, проте такі кількісні втрати населення неможливо пояснити лише асиміляцією. Це засвідчує й той факт, що білоруси, які дуже близькі до українців у культурному та мовному сенсах, також зазнали схожого асиміляційного тиску й у жодному разі не були краще проти нього озброєні. Проте в Білорусі в 1933 році не було голоду, і за той самий період, на відміну від України, населення там зросло на 11,3 %. Радянський демограф В. І. Козлов більш реалістично, хоча дещо завуальовано, якщо зважати, що жнива 1932-го все ж таки не були геть невдалі, писав про «неврожай 1932 року», який «імовірно, спричинив дуже тимчасове зростання смертності» в Україні[1003]. Величезна кількість приголомшливих свідчень вказує на те, що в радянській Україні впродовж 1932–1934 рр. тривав найгірший Голодомор в історії людства. Паралельно, хоч і в трохи менших масштабах, голод лютував у населеному переважно українцями та козаками Північному Кавказі та в Поволжі, теж населеному переважно неросіянами, де від голоду померли мільйони.

Можливо, ми так ніколи й не дізнаємося, скільки людей забрав голод. Ті, хто стверджує, що отримав свої дані від радянських офіційних осіб, наводять цифру 10 млн., інколи називають — як найбільшу цифру — і 15 млн. За даними Адама Дж. Тавдула, народженого в Росії громадянина США, який мав доступ до владних кіл завдяки своїм дореволюційним знайомствам зі Скрипником, Скрипник перед своєю смертю сказав йому, що в Україні та на Північному Кавказі померло 8 млн[1004]. Тоді голод ще не сягнув свого піку. Пізніше того самого року інший високопосадовець називав кількість від 8 до 9 млн. лише в Україні, а ще один повідомляв, що понад мільйон людей померло від голоду на Уралі, Поволжі та в Західному Сибіру[1005]. У розповідях Тавдула є переконливі свідчення того, що він сам був у згаданих місцях, хоча й неможливо знайти підтвердження більшості з того, про що він пише. Д-р Вільям Горслі Ґантт, британський психолог, який у ті часи перебував у Росії та навчався в лабораторії Івана Павлова, стверджував, нібито отримав від радянських офіційних осіб інформацію про те, що від голоду загинуло 15 млн. Проте цю кількість розглядали як максимальну[1006]. Крім того, цифра 10 млн. з’являється навіть у розмові зі Сталіним. Вінстон Черчилль у своїй розповіді про Другу світову війну пригадує розмову з ним під час самої війни: