Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

1917 року українці все ще були нацією селян, для яких міста були чужими. Оскільки селянство було єдиною опорою українських політичних партій, українські групи, що плекали надії на масову підтримку, апелювали до соціального та національного невдоволення селянства. Революційна українська партія, створена на початку століття, прагнула примирити соціалізм із націоналізмом, але в процесі збагнула, що вони непримиренні. А українським політичним партіям і лідерам, що прийшли до влади 1917-го, це примирення вдалося, бо вони дали селянам надію на соціальну справедливість і на національне визволення. Їхню поразку можна пояснити як нерішучістю в низці соціальних питань, так і несприятливою геополітичною ситуацією. Однак українські селяни не припинили боротися — навіть після вигнання їхніх політичних лідерів.

Затяжна боротьба між російськими більшовиками, які в Україні спиралися на зрусифікованих робітників у містах, та українськими соціалістами, що спиралися на неросійське селянство, змусила представників обох цих таборів якогось способу співіснування. Урешті-решт, обидві сторони стверджували, що воюють проти тих самих ворогів — капіталізму та імперіалізму. Українські боротьбисти й укапісти боролися за радянську Україну, яка мала бути незалежною та українською, тоді як Петлюра експериментував із «напіврадянським» рішенням «трудящих трудової республіки». Серед більшовиків Мазлах і Шахрай перші, хто виступав за незалежну радянську Україну, яка була би справді українською, а Георгій Лапчинський 1920-го очолював організовану опозиційну групу в КП(б)У, що присвятила себе цій меті. Спочатку КП(б)У ігнорувала партійців, які домагалися серйозного ставлення до національних прагнень українців, а українських революціонерів партія вважала в кращому разі ненадійними союзниками, у гіршому — небезпечними класовими ворогами. Зміни в цьому питанні відбувалися під тиском Москви, адже від неї залежали призначення українських комуністів на посади у КП(б)У.

Політику українізації схвалили тому, що Москва усвідомила: неможливо заспокоїти українське село без задоволення мінімальних вимог селянства — існування уряду, який діяв би «по-українському» та сприяв би українській культурі. Невдовзі більшовики зрозуміли, що українізація дала їм більше, ніж вони сподівалися. За прикладом Тютюнника та Грушевського, до України поверталися інтелектуальні й політичні провідники Української Народної Республіки, які хотіли скористатися із запропонованих їм можливостей розвивати українську культуру. Шістдесят шість із них підписали декларацію, зобов’язуючись бути добрими радянськими громадянами, бо влада виправила свої минулі помилки в царині національної політики, — з натяком на те, що коли ситуація зміниться, то й вони, можливо, вже не будуть такими лояльними громадянами. Відбувалося безпрецедентне за глибиною й масштабами національне відродження. Влада відчувала необхідність керувати тим, що вона називала українським культурним процесом, і розуміла, що комуністи для цього мусять спершу долучитися до нього. Питання було не в тому, проводити українізацію чи ні — а в тому, як провести її щонайшвидше, і не в тому, чи дозволяти прояви української окремішності, а в тому, до якої межі. Українську національну свідомість легітимізували й у самій партії. Олександр Шумський, Микола Хвильовий і Михайло Волобуєв були більшовиками, які вимагали, щоб українізація вела до справжнього національного визволення, а це означало кінець російському пануванню. Вони спровокували політичну кризу, що похитнула самі підвалини, на яких трималася радянська влада в Україні.