Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Зорій розумів, що навіть своїм простим зверненням до Марчука з проханням щось порадити він його елементарно підставляє. Уявив, як розповідає людині, з якою ніколи не був настільки близьким, щоб відверто втаємничити її в свої плани, про намір змінити верхівку влади. Та й на ділі — майже нею владу. І це все він розповідає самому Євгенові Марчуку, з яким не розмовляв серйозно відтоді, як той пішов із СБУ в урядові структури. Хіба кілька разів зустрічалися випадково на якихось офіційних заходах: «Добридень-здрастуйте!» І як людина — мудра, досвідчена, котра не раз бувала в складних ситуаціях, — повинна зреагувати на ту маячню, якою, безперечно, здасться Марчукові пропозиція Зорія? Богдан Данилович же і йому не буде всього розповідати. А за самими куцими натяками ЄК, як дотепер називають Марчука колишні його підлеглі, може нічого не зрозуміти. А як і зрозуміє, то що він, генерал армії, повинен сказати полковникові, який рангом на багато сходинок нижче? Тим більше, не відаючи, що собою являє нині цей полковник. Хто-хто, а Євген Кирилович знає, що таке провокація.
Водночас Зорій чомусь менше за все боявся, що Марчук його здасть владі. Не та це людина, не та. Хоч сам був у тій владі на найвищих щаблях — знає їй ціну. Особливо нинішній. Мабуть, і підійшов від активної політики, переконавшись, що батогом обуха не перебити.
А може, ще є порох, і він, як і Богдан Зорій, теж щось «ліпить», на кшталт — «хто ж урятує Вітчизну, як не стара гвардія чекістів»?
Телефонувати чи ні? Ув’язувати цю авторитетну й заслужену людину в свої небезпечні плани?
Ну, в тебе ж, полковнику, фантазія — ого-го! Але ж тепер — мабуть, не всі дома. Можливо, справді для початку просто поговорити про життя-буття, він же сам колись при зустрічі сказав, мовляв, треба б «пересіктися», побалакати. Чи просто так було сказано, для годиться?
Усе це аж бурунилося в голові, Зорій і далі мучився, то тримаючи руку на телефонному апараті, то, підійшовши до вікна й дивлячись на вулицю, сам себе переконував у недоцільності планів стосовно Марчука. Євген Кирилович мав свою позицію, яка могла кардинально відрізнятися від Богданової. Та й видимість відходу екс-прем’єр-міністра від активної політичної діяльності могла насправді бути лише видимістю.
Нарешті все-таки пустилася справжня злива. Блискавки кресали вже дуже близько, десь над самісіньким центром Києва. Стояв суцільний гул від сигналізацій автомобілів, яких у Києві вже стільки, що не пройти навіть тротуарами.
І, певне, саме буря і блискавки привели Богдана Зорія до тями, допомогли прийняти рішення: Марчукові поки що не телефонувати. Принаймні, якщо й доведеться зустрітися, про свої задуми й плани Богдан Данилович генералові одразу не говоритиме. А там — як Бог дасть.
Добре, що навіть досконала закордонна спецтехніка не могла прочитати думок, які роїлися в цей час у голові полковника. Тому в кімнаті, що лише через кілька стінок від кабінету Богдана Даниловича, людина у навушниках постійно доповідала телефоном: «Ходить — і мовчить. Сидить за столом — і мовчить. Раз по раз бере в руки слухавку — а нікому не телефонує. Веду спостереження далі…»
«Ходить — і мовчить. Ну-ну, — на другому кінці телефонного дроту солідний мужчина теж ходив по кабінету і теж мовчав. Нарешті сів у крісло і, хоч у кімнаті був сам, уголос промовив:
— Пора тобі, пане полковнику, вставити в гузницю бікфордів шнур. І — під три чорти. Бо ти, дорогенький, щось там собі мудруєш, а нам думай. Що в таких випадках треба робити, коли невідомо, чого від таких, як ти, чекати? Правильно: їх треба нахрін прибирати, щоб, чого доброго, не сплутали нам карти в серйозній грі.
А дощ падав і падав, уже спокійний, рівненький, що аж заколисував…
— Алло! — гаркнув чоловік у слухавку. — Кувалдін? Зайди!