Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Великий роман Яцкова «Танець тіней» (І ч. — 1916 р., II ч. — 1917 р.) поки що лишаємо поза оглядом, як нескінчений. В Києві відомі лише перші розділи третьої частини («Шляхи», 1918, 1—6).
Переходячи до обсягу поезії, знову зустрічаємось з занотованим вище з’явищем: в області поезії, так само як і в прозі, величезний попит на українську книжку викликав цілу низку передруків старих авторів, яких видання було вичерпано протягом першого року революції. Найдорожчий пам’ятник української поезії XIX в. — Шевченків «Кобзар» на протязі минулого року з’явився одразу в трьох гідних уваги виданнях — книгарні Череповського у Києві, видавництва «Рух» в Харкові і закордонному — «Української накладні», Ляйпциґ—Київ. Видання Череповського й «Руху» в цілому без змін передруковують текст Доманицького. Як поставились до свого завдання редактори закордонного видання, сказати важко, бо другий том, що має охопити творчість Шевченка з 1848 р. по 1861 рік і разом з тим, здається, подати варіанти до тексту, на книжковому торзі ще не з’являвся. При І томі уміщено простору (з бібліографічним покажчиком на 174 стор.), але, на жаль, не засновану на самостійному студіюванню матеріалу статтю Б. Лепкого «Про життя і творчість Тараса Шевченка». Із других видатніших появ одмітимо випущений «Друкарем» І том творів Лесі Українки, що містить в собі три великі речі: драматичні поеми «Кассандра» й «У пущі» і драму «Камінний господар». Чому до І тому увійшли іменно сі твори, а не які інші, справа не досить ясна. Бажалося б бачити такий розклад матеріалу, котрий міг би дати поняття про художню еволюцію поетки. Т-во «Сіяч» видало ліричні поезії Манжури, т-во «Криниця» передрукувало II і III тт. Олеся і випустило досить повний, в трьох книжках, збірник поезій Чупринки. В кінці року з’явилися звістки, що в Харкові має вийти другим виданням запізнений романтик, «непривітаний» в свій час «співець» Щоголів, останню книгу якого, «Слобожанщину», можна було знайти по київських книгарнях ще в 1916 році; вид. «Серп і молот» злагодило до друку поезії Карманського, а «Сіяч» — двотомового Вороного.
Із журналів найяскравіше був поставлений одділ поезії «Шляху», де містилися вірші Самійленка, Кримського, Вороного, Жука і багатьох других. Серед всього того надбання особливо занотуємо прегарну «ліричну поему» Філянського «Бузовий кущ». Загалом беручи, поетичний хист Філянського — річ далеко не безперечна. І том його лірики, що з’явився ще 1906 р., викликав гострий осуд з боку такого тонкого і вдумливого естетика, як покійний Коцюбинський. Але, зазначивши одноманітність настроїв і тем поета, вказавши всі великі і малі його гріхи проти української мови, Коцюбинський не доглянув у Філянського таких справжніх перлин лірики, як його «Хвала» або «Дам серцю волю я…» з її співучим рефреном: «О зоре ясная, вечірняя моя!..», не запримітив своєрідності образів, чистої і прозорої елегійності.
В новій поемі Філянський лишається вірним собі самому: струнка і прозора архітектура вірша, плавкість і безперечна музичність, і якась, тільки одному йому властива, чистота звуку:
а поруч з тим — потворне незнання мови, сила слов’янізмів та москалізмів і дратуюча неохайність в римах.
Галицька Україна подарувала нам приємну новину в книзі «віршованої прози» П. Карманського «Al fresco»[58], що становить, без сумніву, нову фазу в творчості поета, котрого ми знали досі як розпучливого і без краю сумного лірика. Не можна сказати, щоб усі речі, які увійшли до книжки, стояли на висоті поетичного хисту Карманського — велике число їх накидано справді «на свіжо» і скоріше на місці було б у газетному фейлетоні, ніж у книзі поезій, — надто багато портретності та газетної хроніки, — але в цілому книга справляє добре враження завдяки сильним і влучним сатиричним випадам проти підлоти міщанського існування, громадського лицемірства і всілякого опортунізму («Канґури», «Шевченкове свято», «Осел і статуя Венери» і саркастичне «Болить мене душа»).
Але особливо великий урожай на нові твори і молодих поетів був цього року у нас на Україні наддніпрянській. Поминаючи десятки тужливих патріотичних голосів, що раз у раз озиваються з ведмежих кутків провінції, невдатно наслідуючи та переспівуючи Шевченка, зазначимо лиш те, що найсвіжішого з’явилося в Києві та його найближчій околиці — Якова Савченка (Поезії, т. І, Житомир), Мих. Семенка (три книги: «П’єро задається», «Дев’ять поем», «П’єро кохає»), Дм. Загула («З зелених гір»), Вол. Ярошенка («Світотіні») і Павла Тичини («Сонячні кларнети»). Із всієї сеї фаланги «молодих» П. Тичина, без сумніву, найталановитіший — природжений і щирий поет. Се помітно з його вірша — мелодійного, простого, несилуваного, ориґінальних ритмів, тонкості звукової інструментовки. Читаєш його книгу, сторінку по сторінці, і вухо раз у раз ловить тонкі, ледве помітні алітерації:
58
Рецензії: Книгар, ч. 16. — 1918, грудень, і ЛНВ — 1919. — І.