Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
І скільки я верстов поміряв
І скільки я верстов поміряв,
І скільки я стовпів пройшов, —
Розвіяв дні, неначе пір’я,
І стер, як пару підошов.
Малими вийшов я ногами,
І ріс, міцнів я у ходьбі,
Мої пісні поглинув гамір
Таких же, як і я, рабів.
Цвітуть там верби кожне літо
І червоніє верболіз,
Я ще не виріс, щоб летіти —
Малим жучком у світ поліз.
І дивувалися смереки,
І жалкував, зідхав ручай…
Одних сорок глузливий скрекіт
Хрипів: «Іди і не вертай».
Не знаю я, чи прийде вечір,
Чи буде ранок ще коли,
Щоб на мої похилі плечі
Гірськими росами полив.
Не знаю я… Я переміряв,
Я стільки вже верстов пройшов…
Розвіяв дні мої, як пір’я,
І стер, як пару підошов.
Пісня
Ой запали сніги та подули вітри,
Заскрипіли морози, —
Залишили в душі тільки пісні дві-три,
– ваші пісні дві-три —
Між житейської прози.
Прогриміли бої, одгоріли вогні,
Затягнулись кордони, —
Не розбить ланцюгів ані вам, ні мені,
– ой ні вам, ні мені —
Не розважити дому.
Ой засипались дні, одлетіли літа,
Та затерлись дороги, —
І про мене у вас вже ніхто не спита,
– вже ніхто не спита —
Ні брати, ні небоги.
Одцвіли вже сади, одшуміла вода,
Затуманились хвилі, —
Був у мене один, що мене б і згадав,
– може б часом згадав —
Але він у могилі.
Одлетів я мов лист, наче човен одбивсь,
Заблукався як вітер, —
І забув, де ходив, розгубив, що любив,
– все згубив, що любив —
Наче вихлюпав з відер.
Василеві Стефаникові
Ми всі розбіглись од пожежі,
Ми всі розбіглись, хто куди —
І захищать мужицькі межі
В неволі залишився – Ти.
Визбируєш мужицькі сльози,
Штихуєш муки у слова:
На битій галицькій дорозі
Сріблом покрилась голова.
Десь загубила мати сина
І двір у батька спопелів —
І стигне сум, немов ожина,
На недоораній ріллі.
А скрізь полями межі й межі —
Неначе тінь тюремних ґрат,
Смутні смереки ворог теше
І ставить шибениці в ряд.
Окрадена мужицька тайстра
І загулюканий мужик,
І тільки тут, у творах майстра,
Мужицький плач, мужицький крик.
До Галичини
Хіба зберу тепер я сльози
На перехрестях тих доріг,
Куди твій син їх порозносив
І де твій біль вогнем горів?
Хіба в піску тепер сипкому
Знайду знесилені сліди
Тих, що верталися додому
І не вернулися туди?
Хіба вкладу в химерну пісню
Твою скорботу мук і втрат?
Словам у строфах стане тісно,
Як і тобі за тінню ґрат?
Хіба зберу тепер я сльози,
Хіба складу тепер пісні,
Щоб розбудити бунту грози
І помсти розпалить огні!
«Ти круг шиї ручку в’єш…»
Ти круг шиї ручку в’єш,
Круг серденька – зраду,
Знаю, знаю, що ведеш
Мене на загладу.
Я цілую жар губок,
Заплющивши очи,
Твому заклику в слідок
Йду в Нірвану ночі…
«Не зови, не мани, я не знаю тебе…»
Не зови, не мани, я не знаю тебе.
Ти не ти, ти мара, ти лиш привид, ти сон,
В мене любка була, але вмерла вона,
І любив її так, що квилить в серці стон.
Перейти на страницу: