Тягар пристрастей людських

— Люблю час від часу сходити до церкви, — зізнавалася Мілдред. — Це виглядає чудово, правда?

Потім дівчина поверталася на обід додому, Філіп поспіхом ковтав невибагливу їжу в місцевому готелі, а ввечері вони вирушали на прогулянку до брокуельського парку. Спільних тем для розмов у них було мало, тож Кері, лякаючись, що дівчина нудьгує (вона завжди нудьгувала), ламав собі мізки, вигадуючи, про що поговорити. Він розумів, що ці прогулянки не тішать нікого з них, але не міг розлучитися з дівчиною і робив усе, щоби продовжити їх, аж поки Мілдред це не набридало і вона не починала сердитися. Філіп знав, що вона байдужа до нього, і намагався розбурхати почуття, попри те що всередині щось підказувало: Мілдред не спроможна кохати, вона для цього занадто холодна. Він не міг її звинувачувати, але мимохіть залишався вимогливим. Тепер, коли вони трохи зблизилися, Кері стало складніше контролювати себе; він часто дратувався і не стримував образливих слів. Вони нерідко сварилися, і Мілдред із ним не розмовляла; але Філіп завжди плазував перед нею і принижувався. Він страшенно гнівався, що не має хоча б краплі гідності, і втрачав глузд від шалених ревнощів, якщо Мілдред розмовляла в кафе з іншим чоловіком. Він навмисне ображав її, йшов геть, а вдома на нього чекала безсонна ніч — хлопець крутився у ліжку, розриваючись між гнівом і каяттям. Наступного дня він ішов до кафе і благав пробачити його.

— Не гнівайтеся на мене, — просив він. — Я так сильно кохаю вас, що нічого не можу з собою вдіяти.

— Колись ви дограєтеся, — попереджала дівчина.

Філіпові страшенно хотілося навідатися до Мілдред додому, адже така близькість забезпечила б йому перевагу перед випадковими знайомими з роботи, але вона його не запрошувала.

— Моїй тітці це не сподобається, — пояснювала дівчина.

Філіп підозрював, що все це відмовки, аби лише уникнути його знайомства з тіткою. Мілдред розповідала, що її родичка — вдова фахівця (так вона називала поважних людей), але сама чудово розуміла: добру жінку навряд чи можна назвати поважною пані. Кері гадав, що насправді тітка — вдова дрібного крамаря. Він добре знав, що Мілдред справжня вискочка, але не міг придумати, як пояснити їй, що йому байдуже до походження її тітки.

Їхня найгірша сварка сталася якось за вечерею, коли дівчина повідомила, що якийсь чоловік запросив її на виставу. Філіп зблід, його обличчя немов закам’яніло.

— Але ви не підете? — запитав він.

— Чому б мені не піти? Він дуже приємний пан із вишуканими манерами.

— Я відведу вас, куди вам заманеться.

— Але це геть інше. Я не можу завжди бачитися тільки з вами. До того ж він запропонував мені самій обрати день, тож я виберу один із вечорів, коли не зустрічатимусь із вами. Ви не відчуєте ніякої різниці.

— Якби ви мали хоч якесь уявлення про порядність і не були такою невдячною, то навіть не подумали б про те, щоб піти.

— Не знаю, про яку вдячність ідеться. Якщо ви натякаєте на свої подарунки, то можете забрати їх собі. Мені вони ні до чого. — У її голосі з’явилися вже знайомі буркотливі нотки. — Бачитися завжди тільки з вами не надто весело. Це ваше вічне «ви мене любите? Ви мене любите?». Мене вже аж нудить.