Тягар пристрастей людських

— Послухайте, страшенно шкода, що ви не склали, — поспівчував він.

Дансворд щойно дізнався номер Кері, й, озирнувшись, Філіп зрозумів із його променистої усмішки, що в нього самого все гаразд.

— Ой, усе це дурниці, — запевнив він. — Я щиро радію, що ви впоралися, а мені доведеться спробувати ще раз у липні.

Він навмисне вдав, що йому байдуже, і на зворотному шляху вздовж Ембенкменту[239] старанно розмовляв на інші теми. Дансфорд доброзичливо хотів поговорити про причини Філіпової невдачі, але той уперто не піддавався. Кері був страшенно пригнічений, а те, що Дансфорд, якого він завжди вважав непоганим, але тупуватим хлопцем, склав іспит, робило його халепу ще нестерпнішою. Він завжди пишався своїм розумом, а зараз розпачливо запитував себе, чи не переоцінив власні можливості. За три місяці зимового семестру студенти, які розпочали навчання у жовтні, вже поділилися на групи, і було зрозуміло, хто з них геній, хто розумний чи працелюбний, а хто просто «телепень». Філіп збагнув, що його невдача не здивувала нікого, крім нього самого. Був саме час пити чай, і він знав, що в університетській їдальні збереться чимало людей: ті, хто впорався з екзаменом, тріумфуватимуть; ті, кому він не до душі, радітимуть із його провалу, а невдахи співчуватимуть йому і чекатимуть на взаємне співчуття. Інстинкт підказував, що краще не наближатися до шпиталю принаймні тиждень, доки всі не забудуть про цю історію, але саме через своє небажання Філіп вирішив туди піти: йому хотілося змусити себе страждати. На якийсь час він забув свій життєвий девіз: роби все, що хочеться, але пам’ятай про поліціянта за рогом; а якщо не забув, тоді, мабуть, від природи мав дивну схильність похмуро насолоджуватися, катуючи самого себе.

Однак пізніше, впоравшись із муками, які сам собі присудив, Філіп вийшов із галасливої кімнати, де всі палили, на нічну вулицю, і раптом відчув жахливу самотність. Він сам собі здавався смішним і ні на що не здатним. Страшенно хотілося, аби хтось пожалів його, а бажання побачити Мілдред було нестерпним. Він із гіркотою подумав, що від неї навряд чи дочекається співчуття; але хотілося побачити її, хай навіть вона не озветься до нього жодним словом; зрештою, вона була офіціанткою й мусила прийняти у нього замовлення. Вона була єдиною на світі небайдужою йому людиною. Який сенс приховувати це від себе самого? Звичайно, повернутися до кафе так, ніби нічого не сталося, буде принизливо, але в нього однаково залишилося небагато поваги до себе. Не бажаючи зізнаватися собі в цьому, Філіп щодня сподівався, що дівчина напише йому; вона знала, що він отримає листа, якщо вона відправить його на адресу шпиталю, але не писала: хіба не зрозуміло, їй байдуже чи побачить вона його ще колись. Але Філіп однаково продовжував повторювати собі: «Я мушу її побачити. Я мушу її побачити».