Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Що доведеться? — спитав, не зрозумівши, отець Варлам.
— Доведеться мовити слово, — пояснив Мелхиседек.
— Яке там у суботу слово! — буркнув отець Варлам і вирвав з довгого й не вельми рясного попівського пучка на потилиці рудющу волосину, що він робив завжди, хвилюючись чи сердячись, але від того майже не лисів, хоч і насмикував за день добру мичку (матушка плела з того волосся килимки, начеревники, скуфійки та ще силу всякої всячини), бо ж він завжди або гнівався, або нуртував… Волосся валялося жмуттям і по всьому вівтарю (за що йому від матушки перепадало, бо пропадає добро). — Хто ж таки в суботу каже проповідь! — і він знову з тихим тріском видрав собі волосину і спересердя хотів був кинути її додолу, але, схаменувшися, сховав до глибоченної кишені.
— Люди ж чекають напутнього слова.
— Дурна череда, а не люди.
— Ви мене таки переконали, отче Варламе: треба мирові дещо сказати. Оце зараз. Саме в суботу!
— Ат! — і він знову вирвав волосину. — З підручників гомілетики відомо, же вчена дидаскалія, спираючись на слова Ісуса Христа і святого Петра-апостола, бачить у літургійній проповіді…
— Пора! — немовби й не чувши направи попа Варлама, буркнув сам собі владика, і виступив з вівтаря через дияконські двері з намальованим на них (ні, не Мамаєм!) архангелом, і зійшов на амвон.
Тут отець Варлам уже не міг уговтувати владику — перед усім народом, він тільки поглядав з прихованою люттю і сподівався воздати йому за все, щоб тіло й душу владики воврещи в вогненну дебр, і він зичив архієреєві всяких лих, во глибині душі своєя вповаючи, що вітця Мелхиседека, якщо все-таки є справедливість на землі, обов’язково вб’ють в одному з найближчих боїв, куди його нечистий носить, як справжнісінького полковника.
Отець Варлам був не з тих стародавніх українських попів, що чорну муку приймали від польських жовнірів та ксьондзів; не з тих, хто йшов на смерть мученицьку за народ, за православну віру; не з тих, кого, не навернувши до унії, поливали олією й клали в жар; не з тих пастирів, з кого живцем здирали шкуру або вкидали в бочки з понабиваними гвіздками й котили з гори; не з тих попів, що смерть приймали разом з мирянами, коли польські вояки з попами уніатськими винищували непокірні села, навіть старих, жінок і дітей, — отець Варлам не був таким попом…
Це був звичайнісінький піп, зажерливий і від неробства знавіснілий, заздрісний і неохайний, продайдуша, бо охоче продався б кому-небудь, якби його схотів хтось купити, — одним словом, це був звичайнісінький піп із тих, кого стрічаючи, миряни мерщій хапаються за ґудзик чи гаплик: піп з хрестом, а чорт з хвостом! — і такий, мовляв, побожний, як у святого Юрія Побідоносця кінь…
Якби перехопив хто погляди, що їх кидав на владику цей рудий попище, зразу зрозумів би, яким чортом дихає цей божий слуга.
Він дивився на ноги єпископові, і здавалося, що поглядом перебиває кістки йому, так не хотілось, щоб єпископ сходив нині на амвон.
Та владика був уже там.
Поправивши на голові скривавлений завій, він мовив до людей хороше, просте слово:
— Миряни!
Шарудіння й ледве чутний поважливий гомін раптово вщухли (тільки мушва бриніла над головами), бо люди ждали пастирського слова, такого потрібного в тривожну годину війни.
— Миряни! — повторив єпископ. — Сьогодні довго балакати не можна… за всіма церковними правилами, що їх так добре знає наш отець Варлам, хай благословить його милосердний Христос-спаситель! Тож я скажу небагато: роботящі люди міста збентежені намовляннями вітця Варлама, щоб жоден православний протягом клечального тижня… щоб не брався ні за холодну воду, як це й годиться зеленими святами, бо в ці дні працювати завше було гріх!
Неначе хвиля пройшла по церкві після слів архієрея, бо саме цього люди й чекали від нього: працювати чи не працювати?