Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

— Звісно ж! — відповів владика, а всі, хто був у церкві, ахнули.

На соборі ж новісінькі дзвони повісили тільки минулого літа, і городяни хвастали ними перед приїжджим купецтвом, перед мандрівниками чужоземними, бо й справді було чим хвастати, бо всі сторонські люди говорили, же таких дзвонів не бачили ніде.

— Переллєм на гармати. А коли війна скінчиться, знов переробимо в дзвони, — провадив превелебний, і раптом посмішка торкнула йому губи: — Наш отець Варлам скаже зараз, буцім гріх нам буде непрощéнний. Але ж: де гріх, там і покута. І краще вкусити гріха, ніж потрапити знову в лядську кормигу. Чи не так, миряни?

— Так! — одним подихом прошелестіло в громаді, а отець Варлам так дуже смикнув себе за довгі патли, аж мало не скрикнув од болю.

— Гріх не дзвони знімати, — вів далі преосвященний, — а гріх би нам був непростимий не встояти у цій війні проти ворогів отчизни, проти зрадників нечестивих, котрих ти нам допоможи скарати, Господи праведний, довготерпеливий і многомилосердий…

Свого владику слухали миряни, не зважуючись передихнути, бо любили суворого пастиря й воєначальника, вірили йому і ладні були за ним податися хоч і в самісіньке пекло.

— Після літургії завтра дзвони поскидаємо з усіх церков, — завершив архієрей, і наче вітер подихнув по церкві, але вщух раптово, як і знявся. — Ми ворога подужаємо! — стиха мовив Мелхиседек, і всі перехрестилися, відповідаючи на ці слова великим серцем народу. — Амінь! — проголосив єпископ і швидко, не заходячи, як годилось би, до вівтаря, спустився з амвона й попростував через собор, проз велику запорозьку ікону, де червоножупанні січовики, позадиравши чубаті голови, дивилися вгору, на Діву Марію, а від уст кошового тяглась до неї стрічка з написом: «Молимось, порятуй нас од усякого зла, од війни, од непроханих друзів».

Миряни, непроходимий гурт, розступалися перед пастирем, як грудка масла під гарячим ножем.