Крига. Частини І–ІІ

— Ну, на жаль. Ви стали послом лютих, чи кимось таким.

Поглянулося із жахом. Панна Єлена знизала плечима з безтурботною посмішкою.

— Зручніше самому вибирати брехню, як ви гадаєте?

Покрутилося головою.

— Це все минеться, минеться, минеться.

— Напевно. Тим часом слід подбати про того аґента заморозників, який на вас чигає, ви, певно, не забули? Якщо ви хочете живим дістатися до Іркутська.

— Йдеться про Зєйцова? Що я не повинен був його пускати до себе в купе?

— Не думаю, щоб то був Зєйцов.

— Учора ви присягалися! Якщо не він, то ніхто!

— А сьогодні вночі, в Омську, підсів у люкс, на місце такого собі фон Прута з другого вагона, новий мандрівник, також із викупленим квитком до Іркутська. Я познайомилася із ним за сніданком. Бачите, ми про це не подумали! Адже Фоґель не стверджував, що він, той аґент, сів водночас із нами. Це навіть для нього зручніше, підсісти ненадовго, вбити, втекти.

— Отож, ви маєте нового підозрюваного, — зітхнулося. — І хто ж він?

— Пан Порфірій Поченґло, начебто сибірський промисловець, а виявляється, за походженням і вірою поляк, тож він, мабуть, захоче поговорити з вами. З цим я власне й прийшла до вас: прошу чекати на мій знак і, борони Боже, не зустрічатися з ним ніде наодинці. Насправді варто було б влаштувати все якось так, щоб один із нас зайняв його розмовою, а тим часом другий перевірив його купе.

— Я вже починаю розуміти ваші, панно, недомовки. «Перевірити», значить — вломитися. А позаяк фахівцем-зломщиком у нас є ви, то я маю розважати пана Поченґлу в публічному місці.

— Тільки прошу почекати на мій сигнал.

— О, не хвилюйтеся, почекаю.

Панна Муклянович попрямувала до виходу. Підвелося, театрально вклонилося. Панна присіла в кніксені. На порозі вона ще озирнулася через плече, зморщила носик.

— Яким ви, пане Бенедикте, користуєтеся одеколоном?

— Мгм, правду кажучи, я не пам’ятаю марку. А що таке?

— Нічого. Це мені когось нагадує. Я ж вам казала: запахи залишаються у мені.

І зникла в своєму купе.

У коридорі зауважилося проводникa Сєрґєя. Покликалося його, попросилося про чайничок чая з вагонного самовара. Закуривши ще одну цигарку, прочинилося вікно. Одразу ж розшепотілися папери на секретері, зашелестіли окремі аркуші з надряпаними на них неправильним розшифруваннями. Піднеслося копії обох листів до батька, під першим було записано розшифрований зміст; другого було покреслено графіками в пошуках у коді уявних реґулярностей. Вочевидь, найпевніше рацію має той глузливий голос з-за лівого вуха, лівий іронічний ангел, який від самого початку оголосив, що це маячня, не шифр, вигадка, не пам’ять, немає другого листа з другого минулого, лише порожній шум, виплюнутий із отьмітленого умислу математика.

Але відзивався й інший голос, голос справа. Другий лист, друге минуле, пам’ять проти наочного доказу… Попри все, то був би якийсь порятунок! Витяги з першого листа, ті цілі речення — гасла — накази — ВІДЛИГА ДО ДНІПРА, БОРОНИ ЛЮТИХ, ЯПОНІЯ ТАК, РОСІЯ ПІД КРИГОЮ, ЖИВЕШ — вибухали в думках у найнесподіваніші моменти, руйнуючи спокій, провокуючи до гнівних гримас і нервових реакцій. Якщо майбутнє мало би укластися гармонійно з власне тим минулим, якщо воно так замерзне, то може й не зовсім помиляється Зєйцов, може, плітка пані Блютфельд поціляє недалеко від істини: пілсудчики наказують батькові, бо він наказує лютим. Чи принаймні має на них якийсь вплив. А син у свою чергу, — думають усі, — має вплив на батька. То що ж — вони можуть мати рацію? Тож слушно заморозники чигають на життя сина? Тож є метод у безумстві мартинівців? Тож реальні побоювання Фоґеля?