Крига. Частини І–ІІ

— Ви повірили! — схопилося за голову. — Що це? Що за безумство! Ви знаєте, що це брехня, і вірите!

Зєйцов пожував вуса.

— Не мені судити Вашу Вельможність про правду, коли ми ледве в подорожі познайомилися. Може, чутка хибує; може, спершу хибувала, але, почувши її, згодом ви зробите її правдивішою; а можливо, правдивою вона була зі самого початку. Я не просив вибачення за брехню — ба, певно там більша кривда для вас, якщо це правда. Немає такого закону, що пані Блютфельд ніколи рації мати не може.

— Не вам судити, — повторилося сухо. Вийнялося цигарку, закурилося. Ударилося важкою попільничкою об стільницю. Зєйцов потер око, подразнене димом. Заклалося ногу на ногу, струсилося попіл. — Отож, добре! Скажу вам усе, як є! Навіщо я їду в Байкальський Край? За дві тисячі рублів. Одна до, друга після. Мені заплатили, то я їду. Міністерство Зими найняло мене. Їду, щоб поговорити з Батьком Морозом за вказівкою Раппацького. От і маєте завідувача Історією. А хочете знати більше? Я ні чорта не вірю в ту грану метафізику Бердяєва, й дідька лисого мене це все обходить: як мені імператорська Зима заплатить на тисячу більше, то я переконаю татка навіть повернути Івана Грозного. Ну і? Як вам?

Філімон Романовіч Зєйцов поволеньки підвівся. Він повернувся, щоб вийти, зашпортався у тісному купе, ноги за ноги, а коли вагоном сильніше загойдало, змушений був нахилитися і спертися простягнутою рукою об стіну, а нахилившись, він прошепотів зблизька:

— Вибачити, це найважливіше, з того почніть, з прощення, — а потім відштовхнувся у бік дверей. Він хотів ще вклонитися, але знову-таки в тісняві йому не надто вдалося. Він вийшов, задкуючи, мало на когось не налетівши в коридорі.

Терлося чоло спітнілою рукою. Луп-луп-луп-ЛУП, усе через жорстоке похмілля, навіщо було так спалахувати, адже пиякові вже давно помішалося у голові, бовкне те, бовкне се, а сам йолоп той, хто переймається словами дурня. «З того почніть, з прощення». Ніби за щось, ніби комусь? А шепотів він з такою медовою жалістю у голосі, з таким схлипом у грудях, неначе переконував розкаятися приреченого під ешафотом. П’яничка навіжений. Певно, насправді він перебільшив силу цієї плітки пані Блютфельд, як і все інше. Хто б то буцім міг учора почути оту розмову при горілці? Панна Муклянович. Наприкінці також доктор Конєшин, і хто там іще, підійшов від більярдного столу. Може, Дусін, але він ховався далі. Хтось сидів ближче? Не пам’яталося. Пані Блютфельд мусила отримати версію з других, третіх уст: щоправда, їй це ніколи не перешкоджало…

— Дозвольте? Пане Бенедикте? Тук-тук.

Поглянулося. Про вовка промовка, а він тут як тут.

— Прошу.

Єлена причинила за собою двері.

— Я почула збуджені голоси й подумала, що ви вже прокинулися.

— Слушна дедукція. Звичайно, я міг би становити рідкісний випадок сомнамбулічного черевомовця, то був би міцний горішок для Шерлока Голмса.