Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Скінчивши нарешті вечірню відправу, що під кінець її довелось єпископові прощатися у вівтарі з Омельком, котрий, проспівавши «Світе тихий», мусив рушати в путь, — скінчивши нарешті вечірню відправу, що на цей раз видалась особливо довгою, Мелхиседек, задихаючись від утоми, зняв з голови митру, важку, цупку, мов казанок, цяцьковану по золоту перлами та самоцвітами, скинув, хапаючись від нетерпіння, й блискучий саккос із золотими дзвінцями, зняв швиденько і омофор, пояс, поручі й підризник, бо вельми душно було в церкві, уже й спочив трішки, в самій рясі посидівши обіч жертовника на ослоні, біля віконця в східній вівтарній стіні, вже йому й люлечки покурити схотілось, аж вуха пухли, вже й попоїсти була пора, — службу ж правлять натщесерце, — а люди з церкви не розходились і не розходились, чекаючи, певне, архієрейського напутного слова, хоча казання в суботу проголошувати й не годилося, бо задля проповідей одвіку призначалось тільки неділешню літургію, та й стомився нині владика, а до розмови з мирянами готовий не був. Але…

— Доведеться-таки, — кивнув архієрей вітцеві Варламові Лобанівському, настоятелеві мирославського собору, протоієреєві, тобто найстаршому попові, котрий гадав, маючи до того вельми поважні підстави, що з вітця Мелхиседека — архієрей, як із вола херувим, як із висівок паска, як із цигана рабин, як із кота борщ, бо ж від нього за цілу версту тхне козарлюгою, байдебурою степовим, січовиком-голодранцем, а не церковним вельможею, бо ж не вичавлює він сьомого поту з напівголодних кріпаків, що належать до єпископської кафедри, бо ж розмовляє по-людськи з босоногою челяддю, що служить йому в архієрейській господі, бо ж не знає цей владика до пуття ані Святого Письма (хоч і вчився колись в академії), ані треб, бо ж йому від ладану в голові паморочиться, та й до тютюнища привержений, та й до чарки, старий собака, не байдужий, та й приятелює з такими зайдами, як той анахтемський Козак Мамай, що на лиху годину з’явився оце в Мирославі, — та й іще чимало було у вітця Варлама поважних причин не любити, зневажати й пуще вогню боятися Мелхиседека, бо ж він був певен, оцей руденький попик, же тяжка архієрейська митра більше личила б йому самому, і в цьому святому переконанні підтримував його останнім часом і сам пан Купа-Стародупський, до якого всім пастирським серцем і глибокою попівською кишенею щиро горнувся, ластився й липнув далекоглядний отець Варлам, котрого деякі миряни вельми шанували, бо він служив Божу службу з таким захопленням, аж плакав, бо носив цибулину в кишені й раз по раз нюхав, розтираючи в пальцях…